Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
- Ота, що за могилою копичиться, нічого вам не нагадує?
Одна хмара стоїть, піднявшись над іншими сторчма. Висока, біла, клубчаста, як химерно застиглий в небі, непорушний… атомний гриб!
- Хіба не схожа?
Притихлі, вражені стоять хлопці.
А Мамайчуків фургон уже помчав до радгоспу, рознуртував, потяг у вуличку сірий шлейф куряви.
Зупиняється фургон біля чайної, на заасфальтованім п'ятачку біля клумби, де радгоспний люд збирається після роботи посидіти на лавках, погомоніти. Лавок тут кілька, але на них в таку пору завжди тісно від курців, і декотрі просто сідають по краю клумби, спинами до високих розквітлих рож, що зараз так і світяться в призахіднім сонці своїми рожевими пелюсткастими чашками.
І клумба ця, і латка асфальту виникли завдяки наполегливості Лукії Назарівни і мають з її точки зору значення принципове. Нічого, по-вашому, ця латка асфальту не дає? Ніщо він, по-вашому, цей п'ятачковий острівець в порівнянні з морем чорноземів з маслянисто-чорними ріками розгаслих на цілу зиму та осінь шляхів, де в ту пору тільки й можна пробиватися тягачами? Лукія Назарівна іншої думки. Для того й покладено, для того й залито цей клаптик асфальту, щоб і свої, і - головне - приїжджі бачили, що й ми тут, у степах, не від темноти своєї на тягачах трясемось, не по незнайству шляхи свої цілу зиму ніби плантажними плугами оремо, розвертаємо, немов окопи… Знаємо і ми теж, як треба жити, прагнуть і наші мотори шляхів асфальтованих, та тільки всього одразу не охопиш…
Щоранку на цім п'ятачку можна бачити героя-севастопольця, колишнього бійця морської піхоти Мартина Мамайчука, що мовчки годує крихтами розледачілих радгоспних голубів. Герой-севастополець і зараз тут, поскрипує перед гуртом чоловіків на металевих своїх коліщатках, під якими асфальт, нагрітий денною спекою, грузько вдавлюється.
- Ага, ось і мій некерований… будяк! - вигукує Мамайчук, загледівши сина. І по налитому туманом поглядові його Гриця безпомилково вгадує, що батя вже вихилив у буфеті свої законні СПГ - сто п'ятдесят гвардійських…
- Чого ж це я, татуню, будяк?
- Будяк!
- Будяк до старості цвіте… Це ж я вас, батя, цитую.
- Ба який! - здивовано-грізно апелює батько до гурту робітників.- Ти йому слово, він тобі десять!
- Наш радгоспний битник,- поважно зауважує череватий, обряклий з лиця завідувач пошти.
- Ну да! Від слова “бити”! - гарячкує батько.- Треба б, та нікому!
- А за що? - дивується Гриня.- Цілий день ось ганяв не обідавши.
- Пуття з того, що ти ганяв… Пустоцвіт сам, і робота твоя пуста! Гріш ціна такій роботі!
- Звичайно, це не те, що збагачувати людство щітками…
Це молодий Мамайчук натякає на те, що батько його ще з кількома інвалідами якийсь час робив у радгоспній майстерні шкребниці та залізні щітки для ферм.
- Щітки? Не ті щітки ми робили! - кричить батько, наливаючись гнівом, підіймаючи до сина одутле, вкрите густою щетиною обличчя, що теж зараз було колюче й жорстке, мов залізна щітка.- Не таких щіткарів та щіток на вас треба! Таких щіток треба на ваші погані душі, щоб коросту з них із кров'ю, із струп'ям здирали!
- Співай, батю, вона довга,- каже син і, залишивши батька, спокійно прямує до чайної.
Тільки він зайшов у чайну - чиясь винувато-зсутулена спина шурхнула на кухню, за всіма ознаками то відбув чорним ходом товариш Мажара, голова робкоопу. Адже нічим природу не зупинити: молода Гринина борода росте…
Все, з чим Гриня стикається в чайній, мовби навмисне створене для того, щоб вивести його з душевної рівноваги, з йогівського супокою. У відділенім від залу марлевим запиналом закапелку, де висить умивальник, поналивано й брудно. Рушник висить на гвіздку такий, що його гидко взяти в руки. А ще гидкіше дивитись на отого чвару-п'янюгу, що самотньо варзлякае в кутку залу: то Тамарин чоловік. В нього ніс - як рубильник, він клює в тарілку тим носом і щось бубонить погрозливо…
Обслуговувати себе тут треба самому, всюди тепер самообслуговування, і з усіх робітників радгоспу офіціантка робить виняток лише для Мамайчука-старшого як інваліда війни, ветерана. Що ж до Мамайчука-молодшого, то… взявши алюмінієву тацю, Гриня підходить до видачі, але й тут його зустрічає тільки розчарування: того нема, а те закінчилось. Холодний жилавий гуляш та компот - це все, що зосталось на твою долю, і навіть на це зазіхають мухи, від яких ти мусиш весь час відбиватись. Який це треба мати гарт, щоб при таких наступах на твою витримку не грюкати кулаком по столу й не вимагати книгу скарг. А скаржитись хочеться. На все. На гуляш, на рушник, на отих розвезених по стіні рєпінських “Запорожців”, що так само, як і замашні брехуни-мисливці Перова, покликані прикрашати кожну степову чайну. Чому така убогість уяви? Чому така обмеженість вибору? Для всіх чайних, які тільки є в районі, постачає ці бездарні копії якийсь халтурник з обласного центру, з упертістю маніяка просуває своє ерзац-мистецтво в маси… І ніхто його за халтуру до суду не тягне!