Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Так і тут. Спершу з’явилася Ж. Смикальська (не видимо, а в друкованій на його спогади рецензії), — це й був початок, як сигнал ґонґа, що спокій його певною мірою зруйнував. Потім Ж. Смикальська утілилась у Комп’ютерну Діву і з’явився перший букет, якого він не міг не пов’язати з букетом, присланим закоханою в нього Наткою. Притому виходило, що й Комп’ютерна Діва не була випадковою появою, а мав знати її віддавен: саме вона виявилась у хорі (якому Микола виголосив свою лекцію), поки що не виділяючись із маси; саме вона стала нареченою на весіллі його добре знайомого Велимира Прутнюка; згодом саме вона сиділа в одному ряді з ним на концерті, хоч і не впритул.

Отже, виходило: не буквально, а подібно повторювала, ні, не переслідування, а, сказати б, часову прив’язаність до нього — це Натка вдалася до переслідування. Свого часу ті зіткнення оминули його увагу, він цілковито забув і про власну промову на весіллі Кози з Прутнюком, а те, що там сказав, також якось із ним пов’язувалося. Але її уваги це не оминуло, бо всі ті здибання чітко й твердо пам’ятала, хоча вони знайомими фактично не були.

Зрештою, Микола з Велимиром перестав зустрічатися, бо той зі своїми жонами та музикою жив ув одній сфері, а він — у іншій. І тут його знову осяяло: Господи, таж Прутнюк був дуже схожий на Михайла Максимовича, що його намалював Тарас Шевченко. Він метнувся до тому, де зібрано художні твори поета з того періоду, нервово почав гортати й нарешті дістався до того портрета. Сумнівів не було: Прутнюк вельми подобав на того, кого зобразив Шевченко, хоч і не конечно. Відтоді Коза не переставала за ним стежити отими пильними, часом холодними, а часом гарячими очима. Відтак настала хвилина (і тут, як на мене, автора, не минулося без виграшок мойр), коли вирішила різко про себе нагадати; зрештою, і його скромна, малотиражна книжка спогадів не залишилася нею не помічена, — Коза навіть пішла на відчайдушний крок, щоб його уразити, хоча й сховалася за химерним псевдонімом.