Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
— Послухайте, а чи не ви, часом, Ж. Смикальська?
Повернулася до нього вже у дверях і зацвіла цілком милою всмішкою.
— Взагалі це мій псевдонім. Його Вельчик придумав. А як ви здогадалися?
Звісно, Микола посоромився сказати, що здогадався, спостерігаючи за специфічними посмиками її задка.
— Часом у мене таке трапляється, — мовив ніяково. — Через… осяяння.
— Не хотіла цього казати, — мекнула Коза, — бо писала про вас трохи зарізко. А коли набирала вашу нову роботу, змінила свою думку. Навіть подумала, що не ви писали ці спогади, а вам допомагав якийсь графоман. До речі, помітила, як пам’ятаєте, разючу стилістичну подібність із тими другими спогадами, які зрецензувала разом із вашими.
Проказала це трохи церемонно, вправно граючи словами, а насамкінець засвітила до Миколи сірими очима, з яких потекла така ласка, що йому здалося: хоче його причарувати. Принаймні в грудях заповзали якісь черв’ячки.
— А чому Смикальська? — спитав трохи підступно Микола Лико.
— Це так Вельчик придумав, — сповістила вдруге, ще й елегантно пустила бісиків, — очі не переставали його чарувати.
— А що значить Ж.? — бовкнув Микола. — Ваше ім’я?
— Це псевдонімне ім’я, — м’яко пояснила Комп’ютерна Діва. — Женя, Жанна — як собі хочете. Отже, коли мені прийти забрати роботу?
— Через тиждень, — сказав професорським голосом Микола.
— Прийду. А перед цим зателефоную.
І вона пішла коридорцем, так само специфічно посмикуючи звабним, як зауважив професор, задком, ні про що не дбаючи, а він ішов за нею, як пес за псицею, відчуваючи себе цілковитим ідіотом.
Разюча сцена! Менше з тим, що Коза немилосердно образила мене, зневаживши письменницького гонора, я це переживу, хоч кров тоді, коли Микола не без утіхи переповів її слова про графомана, густо прилила до обличчя. Виходило, це я зіпсував Миколині спогади, натикавши туди нафталіну. Ні, кров не лише прилила до обличчя, а заграла й заклекотіла. Але, скажу, менше з тим! Гірше, що вже тоді, з першого разу, мій наївний приятель припустився фатальної помилки, був-бо в таких справах недосвідчений, тобто спіймався на всю ту облуду, власне, потрапив на гачка тієї чортиці.
Про те, що Комп’ютерна Діва була таки чортицею, я написав не спересердя чи з образи гонору; пізніше, коли випав сніг, а це сталося невдовзі, Микола пішов разом із Ж. Смикальською, коли та відходила, щоб вибрати пошту. Вони з’їхали ліфтом, а що простір там вельми обмежений і мусили стояти близько лице в лице, то Микола відчув, що від її, здавалося, марного тіла, відходить потужний енергетичний струм, який густо наливався чи, власне, переливався з її до його тіла. Це одне. Було й друге: він провів Козу до виходу, навіть став на ґанка — отоді вони й побачили сніг, який притрусив сходи та асфальт. Вона попрощалася й пішла, а він утретє відчув дивну закляклість: на білому незайманому снігу уздрів її сліди: мали вони цілком округлу форму, як відбиток ратичок, — черевички Ж. Смикальської (називатимемо її ще й так) були манюпусінькі. Зрештою, не конче чортиця могла покидати такі сліди, а й Коза, а що Комп’ютерна Діва істота козоподібна, це Микола помітив передусім.
Але я забіг наперед, хай читач вибачить, адже мушу розрядити своє роздратування після попередньої сцени.
Наступного разу вона знову принесла йому роботу, забравши зроблену. Він ходив уже краще; коли казати чесно, то, доклавши зусиль, міг би сам завезти ту роботу й узяти нову. Але бісики, що їх пустила Коза (не зватиму її ще й Чортицею, щоб читач не звинуватив мене в необ’єктивності), за цей тиждень уже встигли звити в моєму приятелеві ватяні гніздечка, відкласти туди поклади (не знаю, чи у формі яйця, чи ікри), а самі позалазили в закамарки Миколиного єства й зависли там на лапках униз головою, як це чинять кажани задля сну, — там-то біси й позасинали.