Міцний кулак туарегів

— Із Гафси в південному Тунісі, рабі.

— А до якого мандрівного роду належало плем'я твого батька, Бабуло?

— Е, наш старий шейх Ахір розповідав колись, що нашим прабатьком був якийсь імазиген[38], син Канаанів. Наша праматір, мовляв, була тамазиген, гарна донька Меджделова. Начебто їх обох вигнав аллах із раю, який містився у горах Аїр, чи Азбен[39]. Але шейхові, здається, було сто п'ять років. І кайд Алі Не-Догор казав, ніби старість потьмарює Ахірові розум. Наш шейх дістав од своєї матері, яка була віщункою, стародавній сувій пергаменту. І на тому пергаменті все те було описано чародійськими літерами, якоюсь диявольською мовою, — скептично пояснив Бабула.

Захаріаш звелів Бабулі принести з намету паличку і, не промовивши й слова, заходився щось писати на піску.

— Поглянь уважно, Бабуло, чи не схоже оте диявольське писання ось на це?

— Ах, учителю! Та невже ти читав те диявольське заклинання?

— А знаєш, сину, що то я написав? Послухай же!

— «Юд'єр аджен мазіг — це озброєні імазигени. Юд'єр йогаг імошарг — народ незалежний і войовничий, семи-нус тессаді нель-аг-мазіг — поділилися на п'ять щасливих родів — синів народу імазиген: гуедала, ламтуна, мессуфа, лемта, тарга».

— Але ж це, вчителю, імена п'ятьох берберських племен з великої книги Ібн Халдуна!

— У тебе добра пам'ять, Гасане! Бачу, що недаремно я читав тобі ту книжку. А що ти ще запам'ятав?

— Що цей великий мандрівник, мудрець і святий Ібн Халдун жив восьмого століття хіджри[40], що народився він, як я, як ти, вчителю, як усі ми, в благородній берберській родині. Але оскільки в нас ведеться, що бути арабом краще, то й він мимовільно тримався такої думки.

— Гаразд, — погодився марабут. — Кожен наш рід шукав свій початок серед нащадків пророка Мухаммеда. Але знай, Гасане: наші предки бербери, які звали себе імазигенами, були анітрохи не гірші за багатьох арабів, що прийшли й приходять до нас після пророкової смерті!

Славетні маври — про яких араби розповідають, ніби вони були арабської крові і ніби вони створили «золотий вік» за часів свого панування в країні іспанській, а також побудували прекрасні палаци в Кордові, Алгамбрі та ще багато чудових споруд того часу, — насправді були не араби. Маври — це ламтуна, яких пізніше почали називати санхаджа. Були вони колись найчисленнішим народом з усіх п'яти народів імазиген, тобто берберів. Санхаджа становили найбільшу частину населення Західної Африки. Вони заселяли все південне узбережжя Середземного моря і вже з давніх-давен проходили — затуляючи собі обличчя — всіма розлогами Центральної Сахари, аж до кордону тропічних негритянських країн.

Коли на нашу землю прийшов іслам, то люди, що жили на морському узбережжі, і ті, що після поразки в битвах відійшли до неприступних гір Високого, Середнього та Низького Сахарського Атласу, стали зватися кабіли. Ці племена тільки третього століття хіджри зреклися старої поганської віри, і нащадки Алі-бен-Абі-Таліба, тобто нащадки зятя пророка Мухаммеда, змогли їх підкорити. Поганських центральносахарських санхаджа навернув до істинної віри місіонер із Сіджільмасса, якого послав із племені лемта побожний Аггат. Отой місіонер і навчив їх нашої мусульманської релігії.