Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Тимчасом як люди спочивали у тіні пальми, підклавши під голови дерев'яні сідла, марабут Захаріаш, сидячи на килимку, покликав до себе своїх вихованців, котрі навіть не думали про сон і, замість того, щоб відпочити, гасали через кактусові живоплоти й типи, сплетені з сухих пальмових гілок.
— А чи знаєте, хлопці, де ми зараз? — спитав марабут.
— На шляху до Уаргли, — поквапливо відповів Гасан.
— На південному кінці довжелезної долини Уед-Рір, — додав Карембу.
— У районі південнотуггуртських шоттів, — підсумував Бабула.
— Так, усі ви маєте рацію, але про головне все-таки забули!
— Ми сидимо під стінами мечеті Блідет-Амор! — згадав Гасан.
— Правда, правда, та невже б я розпитував вас про такі зрозумілі речі? Ні, не знаєте ви. Та й звідки вам це знати? Адже ви тут уперше! Тож слухайте — ви сидите на дні річки!
— Річки? — здивувалися хлопчаки. Адже від річки тут немає й сліду. Справжнісінька тобі пустельна рівнина, залита сліпучим сонцем…
— Ви, діти, мабуть, уже чули назву цієї річки — Ігаргар?
— Ні, такої назви, певно, ніхто з нас не чув! — відповів малий Гасан. — А що означає ця дивна назва, рабі? Адже вона, здається, не арабська…
— Так, Ігаргар — це слово з мови томагак, чи томашек. Томагаки, як я вже вам розповідав, пишуть не арабськими, а староберберськими літерами — тіфінаг.
— А, це та сама мова предків, яку ми чули в Кабілії і якою там розмовляють та співають кабільські хорали?
— Правильно, адже кабіли, ви і я — всі ми бербери, нащадки стародавніх імазигенів. А чи знаєш ти, Гасане, звідки походить ваш рід?
— Із Гафси в південному Тунісі, рабі.
— А до якого мандрівного роду належало плем'я твого батька, Бабуло?
— Е, наш старий шейх Ахір розповідав колись, що нашим прабатьком був якийсь імазиген[38], син Канаанів. Наша праматір, мовляв, була тамазиген, гарна донька Меджделова. Начебто їх обох вигнав аллах із раю, який містився у горах Аїр, чи Азбен[39]. Але шейхові, здається, було сто п'ять років. І кайд Алі Не-Догор казав, ніби старість потьмарює Ахірові розум. Наш шейх дістав од своєї матері, яка була віщункою, стародавній сувій пергаменту. І на тому пергаменті все те було описано чародійськими літерами, якоюсь диявольською мовою, — скептично пояснив Бабула.
Захаріаш звелів Бабулі принести з намету паличку і, не промовивши й слова, заходився щось писати на піску.
— Поглянь уважно, Бабуло, чи не схоже оте диявольське писання ось на це?
— Ах, учителю! Та невже ти читав те диявольське заклинання?
— А знаєш, сину, що то я написав? Послухай же!
— «Юд'єр аджен мазіг — це озброєні імазигени. Юд'єр йогаг імошарг — народ незалежний і войовничий, семи-нус тессаді нель-аг-мазіг — поділилися на п'ять щасливих родів — синів народу імазиген: гуедала, ламтуна, мессуфа, лемта, тарга».
— Але ж це, вчителю, імена п'ятьох берберських племен з великої книги Ібн Халдуна!
— У тебе добра пам'ять, Гасане! Бачу, що недаремно я читав тобі ту книжку. А що ти ще запам'ятав?
— Що цей великий мандрівник, мудрець і святий Ібн Халдун жив восьмого століття хіджри[40], що народився він, як я, як ти, вчителю, як усі ми, в благородній берберській родині. Але оскільки в нас ведеться, що бути арабом краще, то й він мимовільно тримався такої думки.
— Гаразд, — погодився марабут. — Кожен наш рід шукав свій початок серед нащадків пророка Мухаммеда. Але знай, Гасане: наші предки бербери, які звали себе імазигенами, були анітрохи не гірші за багатьох арабів, що прийшли й приходять до нас після пророкової смерті!
Славетні маври — про яких араби розповідають, ніби вони були арабської крові і ніби вони створили «золотий вік» за часів свого панування в країні іспанській, а також побудували прекрасні палаци в Кордові, Алгамбрі та ще багато чудових споруд того часу, — насправді були не араби. Маври — це ламтуна, яких пізніше почали називати санхаджа. Були вони колись найчисленнішим народом з усіх п'яти народів імазиген, тобто берберів. Санхаджа становили найбільшу частину населення Західної Африки. Вони заселяли все південне узбережжя Середземного моря і вже з давніх-давен проходили — затуляючи собі обличчя — всіма розлогами Центральної Сахари, аж до кордону тропічних негритянських країн.
Коли на нашу землю прийшов іслам, то люди, що жили на морському узбережжі, і ті, що після поразки в битвах відійшли до неприступних гір Високого, Середнього та Низького Сахарського Атласу, стали зватися кабіли. Ці племена тільки третього століття хіджри зреклися старої поганської віри, і нащадки Алі-бен-Абі-Таліба, тобто нащадки зятя пророка Мухаммеда, змогли їх підкорити. Поганських центральносахарських санхаджа навернув до істинної віри місіонер із Сіджільмасса, якого послав із племені лемта побожний Аггат. Отой місіонер і навчив їх нашої мусульманської релігії.
38
Імазиген — самоназва берберів, у перекладі означає «вільний народ», «вільна людина».
39
Аїр, чи Азбен — центральносахарські гори неподалік западини Чад.
40
Xіджра — переселення Мухаммеда з Мекки в Медіну, де була заснована перша мусульманська община (622 р. н. е.) Хіджру прийнято як вихідний пункт мусульманського літочислення.