Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
А що тут, зрештою, перевіряти? Чи сам він не знає собі ціну? Знає. Справді талановитий учений, може, навіть геніальний. Майстер та інженер — цілком управний. Непоганий письменник. Хоча й далекий від геніальності. Вірний чоловік. Добрий батько. Дисциплінований та ініціативний працівник інституту…
Господи, яка маячня! Божевільний аморальний учений, що придумав більше, ніж може осягнути, й тепер не знає, що з цим робити. Власне, як і всі винахідники, яких цікавить насамперед науковий бік справи, а вже її моральні плоди лишаються на периферії свідомості. Письменник!! Просто графоман, який навчився заробляти на писанні книжок. Чоловік, який ні в гріш не ставить думку дружини, зробив її нещасною вдовою при живому мужеві… Батько, що тяжко дурить свою доньку, не розповідаючи їй тієї страшної правди, яку знає сам. Працівник інституту, що використав приміщення й ресурси свого науково-дослідного закладу для виготовлення таємного приладу, яким не тільки сам-один користується, а ще й не повідомив своєму начальству про існування МГ. От і все. От і вся ціна. І що нового може йому розповісти МГ?
Впадаючи подумки у крайнощі, Губченко все ж не втрачав ясної голови, тому розумів: МГ не просто здатна розповісти нове. Вона може перевернути уявлення про світ і долю людства, а також про роль однієї людини — кожної людини — у здійсненні цієї долі. Бо якщо…
Дійшовши подумки до «бо якщо», Губченко почув дивний звук. Він озирнувся й устиг побачити, як ручка дверей повільно повернулася на своє місце. За мить перед тим хтось обережно й тихо намагався відчинити двері. Та оскільки Губченко з недавніх часів поклав собі за правило замикати двері на ключ, то відвідувач і не зміг застукати його зненацька.
Перед очима мимоволі постав образ Коміренка, який уособлював людей, що його послали до Губченка. Губченко їх не знав і не хотів знати, але мимоволі знав про них, як пишуть у детективах, «надто багато». Хоч як це дивно, але йому не стало страшно — радше цікаво. Що вони робитимуть тепер? Замкнутих ізсередини дверей відімкнути неможливо, особливо якщо зі шпарини не вийнято ключа. Можна, звісно, виламати двері. Не такі вони й міцні. Але чи наважиться кілер (чомусь він був упевнений, що це саме кілер) здіймати такий тарарам в інституті, де є й інші працівники, де є, зрештою, охорона?
За довгі роки роботи в лабораторії він вивчив, що тільки одним маршрутом можна дійти до дверей, щоб не зарипіли виснажені беззмінним і безремонтним служінням паркетини. Цим шляхом той гість і підкрався до дверей. На рівні очей двері мали вибитий сучок. Від нього лишився отвір, що під гострим кутом прошивав дерев’яне полотно наскрізь. Нічого крізь той отвір побачити неможливо. Але якщо підставити під нього долоню, на неї впаде маленька плямка світла — від лампи, що висить у коридорі безпосередньо над дверима. Губченко підставив долоню, й на ній нічого не з’явилося — ніякого сонячного зайчика. Це могло означати тільки одне: хтось там, по той бік, стоїть і прислухається.
Ні почути його, ні побачити Губченко не міг. Але міг просканувати. Крізь оту нахилену маленьку дірочку. Для сканера її достатньо. Цілком достатньо. От тільки той мовчить, а для сканування необхідний голосовий контакт. І тієї ж миті в коридорі почулися віддалені кроки, а потім пролунав голос Тихолоза:
— Що там, Миколо Миколайовичу? Нема?
— Це мене й дивує, Остаповичу, це мене й дивує, - під самими дверима прогуркотів бас Биковця, заступника директора з режиму. — Двері замкнені зсередини, а ніхто не відчиняє. Ніхто не відчиняє, я маю на увазі. Схоже, що пан Губченко на місці, але чому він не відчиняє? Чим він там зайнятий, чим зайнятий, я маю на увазі? От що я хотів би знати. Саме це я хотів би знати. Не спить же він, справді, я маю на увазі.
Цієї тиради виявилося достатньо. Намагаючись погамувати нервовий сміх, Губченко відчинив двері, ніби хотів просто вийти з кімнати, зробив рішучий крок уперед і наштовхнувся на Биковця.
— Ой, вибачте, Миколо Миколайовичу, не знав, що ви стоїте під дверима!
— Я не стою під дверима, — з досадою почав той виправдовуватись. — Я маю на увазі, я щойно підійшов. А ти чому не відчиняєш? Чому не відчиняєш?
— Тобто? — удавано здивувався Губченко. — А хто ж відчинив, як не я? А що ви хотіли?
Тихолоз уже підійшов зовсім близько, тож чув усю розмову й також ледь стримувався, щоб не засміятися в очі заступнику директора.
— Я? — той не зразу знайшовся, що відповісти. — Я… хотів довідатися, як у тебе справи з плановою темою. З плановою темою, я маю на увазі. Бо вже всі терміни спливли…
— А! — зрадів Губченко. — Ну, слава Богу! А то я вже злякався: чи я, бува, не під підозрою. З плановою темою у мене все гаразд. Вона затверджена вченою радою ще торік. Тож працювати є над чим.
— Я маю на увазі, що спливли терміни подання теми, я маю на увазі.
— Ви маєте на увазі, терміни подання роботи? — дуже чемно перепитав Губченко.
— Так я ж про це й кажу, про це й кажу.
Взагалі Биковець був досить карикатурним персонажем в інституті.
Його, звісно, не любили, але нікому не спадало на думку обговорювати його доцільність — не як людини, а як посади. Справді, в їхньому інституті за часів холодної війни без секретності й бути не могло. Та й тепер наявність заступника директора з режиму зрозуміла.
А от щодо людини, то тут практично всі працівники інституту були одностайні. Биковець не був ученим. Коли і як він захистив свою кандидатську дисертацію, для всіх лишалося таємницею. Він не був добрим адміністратором. Страшно подумати, що його бодай на день залишили б виконувачем обов’язків директора. Яким він був спеціалістом у своїй охоронній галузі — ніхто не знав. Але він дратував усіх: від пенсіонерів, що працювали вахтерами, до директора інституту включно.
Дратував тим, що брав слово на засіданнях ученої ради й висловлював свої судження. Те, що суджень у нього, зважаючи на інтелект і освіту, бути не могло, Биковця не бентежило. Дратував тим, що постійно намагався «душевно побалакати» з кимось із наукових співробітників, — притому неодмінно про їхніх колег і начальників. Разом з тим був він відданим прихильником суворої субординації: до завідувачів відділів і головних наукових співробітників звертався підкреслено на «ви», до старших, молодших і просто наукових — тільки на «ти», незалежно від віку.
В їхньому інституті субординація взагалі була досить відносна. Авторитет Тихолоза, наприклад, перевершував авторитет деяких завідувачів відділів (а Биковця й поготів!). До Губченка також усі ставилися з пошаною як до людини, котра добре робить свою справу й не поведена на кар’єризмі. Але незалежно від того більшість співробітників називала одне одного на «ти» — ну, хіба що вже велика різниця у віці. І, ясна річ, це було завжди на взаємній основі — без винятків. Якщо директор інституту називав на «ти» Губченка, то й Губченко відповідав йому тим самим.
Звичку заступника з режиму повторювати двічі одну фразу висміювали мало не у вічі. А позаочі взагалі читали одне одному віршики:
«Раз якось бик покрив овець — На світ з’явився Биковець».
Той про ці віршики знав і невтомно намагався з’ясувати авторство. Але марно. Безперечно, в інституті були свої стукачі, але й їм не вдавалося знайти, хто про шанованого заступника таке пише. Не вдалося їм з’ясувати й імені негідника, який придумав Биковцеві прізвисько Заступ.
Через те раптовий інтерес Заступа до Губченкової планової теми не міг викликати нічого, крім відвертого збиткування.
— Правильно, Миколо Миколайовичу, — дуже серйозно підтримав його Тихолоз. — Бо ці наукові вже зовсім розпустилися, я маю на увазі. Планові теми здають не за планом, я маю на увазі. Ви його позбавте перехідної грошової премії, я маю на увазі.
— Та при чому тут… — здивувався Заступ. — У нас і премії такої немає, я маю на увазі. Шо ви, їй-Богу! І не треба тут… я маю на увазі.
Але до лабораторії він усе ж таки протиснувся. Чіпким поглядом обмацав кімнату, пильно вчитався в гасло, що захищало екран Губченкового комп’ютера, крім цього не знайшов нічого підозрілого, очевидно засмутився з цього приводу, але не відступати ж, то й вирішив зупинитися на гаслі.