Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
— Це що… прізвисько? — спантеличено застиг Вілен Петрович. — А ім’я як? Я не люблю 'звати людей на прізвисько, це принижує.
— Ні, мене так жфуть — Гєфа! — знову приязно посміхнувся той. — Пофніштю — Геннадій. Профто, я… деякі літери не фимо-фляю. Тому не матюкаюфь.
— Багато? — напружився Шерстохвостов: от тільки Герасима йому тут не вистачало… який Муму свою втопив!..
— Не дуже… — ще щиріше посміхнувся Гефа, не уточнюючи, скільки саме.
При цьому літера «ж» у його вимові кожного разу звучала сукупністю звуків «ж, з, с,ф, ш», що може бути доступним лише аборигену дикого племені «піароа», котрий страждає з важкої форми дизартрії при вивихнутій нижній щелепі, та нанюхався порошку «йопо», аби поспілкуватися з духами. І то! — лише тоді, коли б цей хлопець — ні з того ні з сього! — спробував говорити українською.
Гєфа ішов поруч і трошки позаду, вітаючись із зустрічними так, наче всіх тут знав.
— Але я всусь прафильно фимовляти слофа-храю в Народному театрі! — гордо додав насосний спеціаліст, посміхаючись, наче включив кіловатну лампу.
— Ну, вчись, вчись… — зрозумів цього разу супутник. — Ти, мабуть, і книжки читаєш? — Спитав автоматично, аби не мовчати, йдучи довжелезним коридором, і тут же пожалкував, що ляпнув.
А Гєфа розповів, роблячи з половини слів чудернацьку абракадабру, що дуже любить читати книжки, але читає лише казки. Для молодшого шкільного віку. І ще — до сліз любить «Гімн СРСР» на музику Александрова, слова Михалкова, з яким і лягає, і встає. Хоча дружину Наталю від цього тіпає. А з «дорослих» книжок, то уже сім років читає «Возрождєніє» письменника Брежнєва — дуже глибока книжка, досі й дна не видно!.. Планує дочитати, якщо залишиться час від розгадування кросвордів, до яких він великий прихильник.
— Ясно… — покивав головою, пережовуючи і перекладаючи на нормальну мову сказане, водночас згадуючи і саму мову, Вілен Петрович, коли Гєфа закінчив. — То, значить, ти не читав мого улюбленого автора — Кремешний його прізвище… Дуже сильно пише!
— Се- Фолодька?.. — здивувався Гєфа, аж очі витріщив. — Так ми прасюємо порусь! Я снаю, со фін пифе, але не ситав…
— Як то, працює тут?.. — аж розгубився Шерстохвостов. — Де?
— Та ось, у хімісьному сефу, — посмішка Гєфи аж затопила все навколо сонцем. — Можемо жайти, він якраж на вафті. Тут, порусь!..
— Веди! — наказав Вілен, ще не прийшовши до тями від несподіванки: зараз він познайомиться з самим Кремешним!.. Це ж треба!? Хто б сказав — не повірив би! Письменник Кремешний працює тут, у хімічному цеху!..
Скоро вони постукали і зайшли у залізні двері, потрапивши у досить велике приміщення, де за столом сидів зовсім молодий хлопець, з нахабною посмішкою на приємному, трішки лисячому обличчі, з прилизаним волоссям, щось записуючи у журнал.
— Опа!.. А де Кремефний? — застиг Гєфа. — Фін фо, не на фафгі?
— Зараз прийде, Левітан ти наш… На горщок побіг. З ким приперся і якого… буя?.. — Спід лоба позирнув хлопчина, метнувши погляд на Шерстохвостова. — Здається мені, ви хочете спиртику? Так це не проблема… По скільки? Ато пики у вас — ну ду-у-уже пом’яті… Особливо, у твого друга.
— До речі, я — заввідділом ЦК КПУ, — вимушено засвітився Вілен Петрович, аби пригальмувати пащекуватого робітника. — І дуже радив би не ляпати язиком. А за такі пропозиції можу ще сьогодні викинути к… матері, по статті… Тут ядерний об’єкт, а не корчма, якщо не знаєш!
— Пропозиція, вона ж оферта, злочину ще не є злочином, — майже щиро, хоч і кисло, посміхнувся молодик, прибираючи руку від сейфа. — Тому може підлягати лише моральному покаранню.
«Розумний, паскуда!..» — з неприязню продумав Шерстохвостов, розглядаючи несподіваного співрозмовника.
— А ще, — продовжував пащекуватий, — як виганяти за пиття спирту, то тут залишаться лише будівлі, оскільки п’ють усі, включаючи тарганів, і п’ють постійно. Вірніше, не п’ють- виганяють з організму радіонукліди, коли у вашому ЦК чули про таких супутників радіації.
— А ти хто таке, нівроку кмітливе? — прижмурив очі представник ЦК.
— Мене звуть Іллюша, а кличуть — Хімік, хоча моє прізвище Мисков. Я, взагалі, з Чукотки, з селища Нутепєльмен, — поблажливо і гордовито посміхнулося дитя східної півночі, немов приїхало з Рима чи Парижа, — а тут, у вас, недавно, два місяці…
— А як ти, аж з Чукотки, добираєшся сюди?.. І — навіщо?.. — Спробував зрозуміти ситуацію партійний керівник.
— Бо я — хімік! За фахом! — Сказав Іллюша з такою самоповагою, з якою клієнт психіатра не проголошує себе Наполеоном. — Як добираюся? А дуже просто: добу — оленями, ще дві — собаками, півдоби — всюдиходом, потім — вертольотом, далі — літаком, літаком і знову літаком, а вже з Києва — автобусом чи на таксі. Дорого звичайно, але мені все сплачує держава, тому це її проблеми… А- навіщо?.. Так я ж стану тут героєм! Та ще за такі гро-о-оші!.. — Він поблажливо посміхнувся своїм зовсім не чукотським обличчям і широко розвів короткими руками.