Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Усі ці стани за своєю сутністю, правом і обов’язком були військовими. Вони були зобов’язані служити не тільки під час війни, а й у мирний час виконувати чималу кількість пов’язаних з військовою службою обов’язків. Це передусім супроводження князя (чи безпосереднього сюзерена) в його поїздках. Крім того, на них лежало несення гарнізонної служби, охорона кордону, розвідка, зустріч і охорона послів чи купецьких караванів тощо. Саме з числа цих станів формувалися кадри адміністративного апарату князівств — воєводи, двірські, намісники, державці, сокольники, конюшні, митники тощо.
Крім вищезазначених станів, існував іще один, який мав обов’язок під час військових дій виходити на війну, — міщанство. Мешкаючи доволі компактно і маючи достатньо матеріальних можливостей для озброєння, вони були доволі потужною силою. Що стосується військових навичок, то вони завдяки розвиненню мисливства і полювання, а також частих воєн з кочовиками, були на належному рівні. У похід міщан вів війт. Саме ж міське ополчення ділилося на десятки. Узагалі, міста, особливо прикордонні, фактично були військовими центрами. Саме з числа їхніх мешканців виходили загони шляхти, слуг і міщан. Тому нерідко в джерелах зазначено просто Київський полк, Стародубський полк тощо. До того ж у них були включені замки намісників, у яких складалася і зберігалася зброя, і саме міста були центрами з виробництва зброї.
З появою і розповсюдженням артилерії в містах з’явився ще один тип вояків — пушкарі. Їхня кількість була невеликою, від одного до трьох на місто чи замок. Кожен з них утримував за власний рахунок невеликий загін (до 10 чоловік) слуг, що допомагав в обслуговуванні гармат. Крім того, на пушкарях лежав обов’язок щодо виготовлення пороху, зброї, боєприпасів, слідкування за місцевим арсеналом.
Мобілізація в державі проходила по територіальним округам — намісництвам чи староствам. Як виключення і прерогатива, деякі крупні представники аристократії могли вибиратися до війська самостійно під своїм прапором. Узагалі, князівські намісники грали величезну роль у справі управління військами й оборони країни. Вони слідкували за станом укріплень у ввірених їм містах і замках, контролювали бойову підготовку воєнно-службового населення і забезпечення його зброєю. Крім того, намісники несли прикордонну службу, визначали кордон. Так, щодо Київського князівства відомо, що «на ті кордони князь Семен Олелькович висилав намісника свого Спиридова, який від нього Черкаси тримав, і той по тім містам роз’їжджав і по тим врочищам кордони клав». Під час ворожого нападу вони очолювали оборону ввірених їм земель і замків. Наприклад, воєвода князя Свидригайла Юрша, керуючи від його імені Луцьком у 1431 р., витримав облогу польського війська. Переведений пізніше Свидригайлом до Києва той же Юрша розбив два ворожих війська, у 1436 і 1437 рр., що намагалися захопити місто.
Коли військо виступало в похід, князь ділив його на полки. Зазвичай попереду йшов сторожовий полк, а вже за ним рухалися головні сили й обоз. Скоріше за все, на стоянках військо прикривалося табором із возів. При розташуванні в таборі або шикуванні на воєнному огляді велику роль відігравав соціальний і майновий статус вояків, їх наближеність до князя. Зрозуміло, що під час бою головну роль, принаймні в князівський період, грала оперативна доцільність. Проте і тут мав місце соціальний фактор. Князі (за обставин), пани, зем’яни стояли в перший рядах, а слуги й міщани — позаду. Шляхта доволі прискіпливо ставилася до цього. Коли в XVI ст. почали організовувати шляхетську верству, виявилося, що у багатьох її представників не було письмового підтвердження. Тоді одним з найвагоміших доказів своєї належності до привілейованого стану стало те, у яких рядах під час війни стояв той чи інший вояк. Васали шикувалися позаду своїх сюзеренів. Можна сказати, таке шикування мало логіку, адже чим заможнішим був вояк, тим більше у нього було можливостей мати сучасну якісну зброю і гарного бойового коня. А це, своєю чергою, мало позитивно позначатися на силі атаки. Крім того, у феодальні часи тільки таке шикування давало можливість більш-менш ефективного управління підрозділами, адже регулярного вишколу й офіцерства ще не існувало.