Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— У найдавніші часи, — розповідав я, — було тільки море. Островів не було. Боги тоді були, але під морем. І з ними були їхні слуги, нижчі духи, які є ангелами, які, подібно до богів, завжди однакові — ні ростуть, ні зменшуються… Після того, як світ розділився, вони пішли жити на Острів Достатку — те місце, куди ми вирушаємо після смерті, тобто ті з нас, хто вмирає добре. А ті з нас, хто вмирає недобре, потрапляють до іншого місця.
— Іншого місця? До якого іншого місця? — вимагав пояснень жрець.
— До Джепнатоу-хет, — тихо сказав я. Країни анге… ні, країни мертвих. Тих, хто мертві, але ще живі. Єдине місце, куди не можна дістатися морем.
— А що це означає — померти погано? — запитала Тіалон.
— Померти неспаленим. Померти на морі, або зігнити, або померти у розпалі розпусної пристрасті. Та ангел, що мене переслідує, померла в Алейліні, що на півночі. Її тіло так і не спалили, і тому вона не може спочити.
Тіалон кивнула.
— Я читала в книжках одного з наших вчених, чоловіка на ім'я Фірдред Бейнський, що острівні люди спалюють своїх мертвих…
— О так! — перервав роздратовано жрець. — Моя дочка обожнює географів. Але дозволь запитати тебе, ладьявеле, — твій народ спілкується з мертвими?
— Ні.
— Він тремтить! — заволав жрець, відкинувшись у кріслі й піднявши брови. — Ну, це вже щось! Це, принаймні, виходить за рамки звичного! Отож, ваш народ не прагне дістатися до мертвих; він не є аматором могил. Чудовий, розумний народ, оті ладьявен! Але наш власний народ, як ти, мабуть, знаєш, має просто-таки жахливу пристрасть до ангелів. Одного часу було так: досить тобі було уві сні побачити свого померлого дідуся, як тебе вже тягли до храму. Тих, хто стверджував, що може розмовляти з мертвими, оточували шаною, і люди приходили до них з усілякими питаннями, так начеб ті були оракулами. Як вродить кукурудза, куди поділося подароване мамою намисто, за кого я вийду заміж, хто вкрав мого буланого — різні дурниці, трюки, фарс! Так, любов до ангелів була колись виразкою цієї країни, і я той лікар, який її вирізав.
Ми дійшли до моменту, якого мені не можна було оминути.
— Якщо ви лікар, — сказав я, — то вилікуйте мене. Допоможіть мені знайти тіло моєї співвітчизниці. Мені треба поїхати в Алейлін, або нехай тіло ексгумують і пришлють мені сюди. Я маю спалити його на погребовому вогнищі.
Старий вперся у мене поглядом. На якусь мить вираз здивування і навіть поваги перебіг його обличчям бляклого старого баклана, побитого снігами. Відтак він подивився на Тіалон, знову перевів погляд на мене, відкинув назад голову, оголивши поморщене горло, і зареготав.
— Дивовижно! — вигукнув він. У його сміху не було справжніх веселощів; це був жорстокий звук, що скидався на точення дзьоба об камінь. — Він просить мене відрядити людей, аби вони вешталися країною, розкопували могили, влаштовували літні вогнища, як це роблять наші селяни по закінченні сінокосу. Яке б це було свято! І ти, гадаю, — продовжив він, підвівши голову, щоб зафіксувати мене своїм хижацьким проникливим поглядом, — ти, без сумніву, будеш керувати процесією, люблений і шанований усіма, і ще із сотню літ не буде кінця переказам про цю історію. Ні, ладьявеле, цього не буде. Я не дозволю дурити своїх людей. Я хочу бачити їх чистими, і чесними, і здатними читати Ванатул. Слова є вершиною духа, і в книжках ми можемо спілкуватися з мертвими. Поза цим немає нічого правдивого, немає жодних голосів, які ми могли б почути.
Він обернувся до доньки.
— Гадаю, Сірі Доми.
— Так, батьку, — пробурмотіла вона. Тоді перетнула кімнату і вдарила в гонг, розсипаючи дзвінкий, як бризки льоду, звук. Вона залишилася в тіні, її обличчя нагадувало кам'яний диск; світло вогню торкалося тільки щиколотки і чорного ворсу капця.
Її батько склав мапу на колінах, вигладжуючи кожну зморшку.
— Веймаро, — звернувся я до нього, але він не підвів очей.
За мить ми почули тупіт, і коли прибула охорона, щоб забрати мене в Доми, я підвівся так різко, що дзиґлик піді мною перекинувся.