Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Сідай, будь ласка, Джевіку, — стиха озвалася дочка, підсуваючи мені дзиґлик. Я глянув на неї, і вона кивнула мені; її очі відбивали світло, що сіялося у вікна. Щось в її погляді, спокійному й щирому, підбадьорило мене, і я сів.
— Ну? — повторив жрець. — Ти заявляєш, що бачив ангела.
— Я нічого не заявляю. Це правда.
— Це ти так кажеш. — Жрець нахилив голову, ніби спостерігаючи за якимось природним явищем. — Але це щось нетипове, — продовжив він. — Ладьявел.
Ладьявел означає «неписьменний». Неук: попросту дикун.
— Я вмію читати й писати, — заперечив я, ображений, — і вільно розмовляю олондрійською мовою.
— Овва! І ти, звісно ж, пишаєшся собою. — Він похитав головою і заусміхався так, що губи побіліли, притиснувшись до зубів. — Ну добре, добре. Насправді все це зайве. Справа проста. Скажи мені, хто тебе послав, і підеш собі.
— Ніхто мене не посилав. Мене привели сюди вояки.
— Не жартуй зі мною, — він стишив голос. — Назви мені ім'я свого господаря. Хто тебе навчив?
Я мимоволі ковтнув. Дощ різко напав на вікна, вогонь заколихався на своєму ложі. Старий жрець дивився на мене, стискаючи підлокітники свого зачарованого крісла. — Я… — видихнув я. Кров шуміла мені у вухах; здавалося, незвичайне море, біле і повне зірок, здіймалося довкола мене, заповнюючи собою кімнату.
— Ім’я! — гарикнув жрець.
Я відчайдушно закліпав, щоб повернути собі ясність бачення. Його рука в чорному рукаві промайнула крилом крізь тумани, що мене огортали. Зашелестів пергамент. Він розклав на колінах мапу і тицяв у неї своїм жовтим нігтем.
— Куди ти ходив у Бейні? Де тебе розбестили?
— Розбестили?..
— Так! Це були жерці Авалеї? Хоча я сумніваюся в цьому; вони надто хитрі, щоб робити це нині. Це був якийсь крамар? А може власник готелю? Як його звали?
— Єдов, — прошепотів я.
— Це був він?
— Ні… це… я не розумію, про що ви питаєте. Я не розумію, що ви маєте на увазі.
Жрець обернувся до доньки, яка тим часом підтягла собі стілець і сіла біля нас, підперши підборіддя рукою, з виразом задуми і не без співчуття.
— Бачиш? — жрець свердлив її очима. — Ось чому вони обрали цього ладьявела. Він може твердити, що нічого не знає, а ми не можемо нічого довести.
— Але, можливо, він каже правду, — відповіла вона.
— Так, я кажу правду, — перебив я, вхопившись за цю іскру надії. — Вейдарін…
— Я не жриця.
— Телдарін…
Вона і на це звертання похитала головою, спохмурніла.
— Ні. Називай мене на ім'я.
— Тіалон, тоді… в ім'я богів, яким ти молишся, — допоможи мені!
Мій крик завис у повітрі. Здається, дочку жерця він зворушив: її щоки зблідли, вона випросталася, склавши руки на колінах, і відповіла:
— Я допоможу. — Її батько застогнав і зібгав мапу жестом роздратування. — Я допоможу, — твердо повторила вона, — але ти також маєш мені допомогти.
— Будь-що. Зроблю все, чого лиш попросиш.
Я витер очі тремтячою рукою. Туман моєї слабкості відступив, кімната знову прояснилася. Під блакитними від дощу вікнами Тіалон нахилилася вперед, сплівши руки, на щоці стрибав відблиск вогню.
— Джевіку, — проказала повільно й вагомо, — це серйозна справа. Тебе припровадили сюди за підозрою в скоєнні злочину. Ти розумієш, про що йдеться?
— Ні.
— Удавання святості, — сказала вона і зупинилася, щоб спостерігати за мною.
— Святості?
— Так. Злочин заявляння про контакт з духами померлих.
— Але ж я нічого не заявляю, — заперечив я. — І не заявляв нічого. Я не сказав нікому, окрім власника готелю, а той спровадив мене до вас. — Я перевів погляд з її чистих зелених очей на палаючі очі батька, що вилізали з орбіт. — Я не святий. Я б ніколи не назвав того, хто має таку як у мне недугу, святим.
— Ось бачиш, батьку, — промовила Тіалон.
— Нічого я не бачу, — відрізав він. — Нічого, крім нового підступу свиновірців Авалеї.
Тіалон зітхнула й повернулася до мене.
— Розкажи нам про свій острів. Розкажи нам…
— Розкажи нам, — перебив її жрець глузливим тоном, — чи поклоняються ваші люди ангелам?
— Ні, — відповів я. — Тобто… в нас є добрі духи, яких ми звемо ангелами. Але вони не померлі. Вони не такі, як мертві, — це щось інше…
Мій голос звучав надто слабко як на таку кімнату, отож жрець нахилився вперед, зосереджений, і прикував мене своїм безжальним поглядом.
— Не такі?
В моїй уяві постали неозорі ліси та руки моєї матері, що пахнуть борошном. Там на темних вівтарях стояли черепки з тліючим розмарином і лежали дженат. Вітер зітхає у гіллях хлібного дерева, чутно ритуальний спів цілителів, ячання мого старшого брата, як його бито за будинком. Я з усіх сил намагався передати ці образи словами, воліючи при цьому дивитися на Тіалон, а не на жерця, бо щирість її погляду додавала мені сили. Поки я розповідав, у кімнаті поволі темнішало. Дощ припинився, але над морем пролунав звук далекого грому.