Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
— Пане Г'юн, — повторив я, цього разу твердіше, — я не розумію, чого ви очікуєте від мене.
Він підвів очі, і на краю нижньої повіки забриніла рідина. Як це часто буває з чоловіками, які відмовляються плакати, усвідомлення своїх сліз змусило його заплакати ще сильніше, горе змішалося зі соромом, і навіть коли сльози вже текли по його щоках, він вчепився в бік крісла, відмовляючись визнавати їх існування.
— Ти не можеш дати всьому померти! — проскиглив він. — Адже це й твоє минуле, Гаррі — будинок, землі. Ти ж розумієш, так? Ти теж хочеш їх зберегти.
— Як каже один поет, «часи — вони міняються», — твердо відповів я. — Втім, можливо, він цього ще не сказав, але час виправить цю нестачу. Мені шкода вас, пане Г'юн. Мені шкода, що Олександра зазнає труднощів; вона завжди була доброю. Але Клемент навіть дитиною був нахабою, а будинок завжди був потворним кам'яним пам'ятником марнославству та трагедії. Констанс була тираном, позірність цікавила її більше, ніж правда; Вікторія була наркоманкою; Лідія — невинною душею, яку ви катували поза…
— Як ти смієш! — його тіло здригнулося, неначе він хотів підвестися й ударити мене, але сил йому забракло, тож він залишився сидіти й тремтіти; сльози на щоках, що зашарілися, висихали. — Як ти смієш? Як ти смієш говорити про них так, наче… неначе ти знав… наче… Ти був дитиною, ти кинув нас! Кинув і не повернувся. Як ти смієш…
— Скажіть мені, — обірвав я його. Його голос був обуреніший, але мій був сильніший. — Коли ви ґвалтували мою матір, вона кричала?
Усередині нього була лють, вона була готова розітнути мої слова, але натомість, схоже, мої слова розітнули йому груди й прип'яли його до крісла, наче метелика. Переконавшись, що він залишився сидіти, я додав:
— Одного разу я зустрів жінку на ім'я Пруденс Кренніч, яка допомагала народженню дитини в жіночій вбиральні вокзалу в Бервіку-на-Твіді, у переддень Нового року. Мати померла, але я знайшов її родину й вислухав її мати — свою бабусю — вона розповіла мені історію Лізи Ледмілл, яка поїхала на південь шукати кращої долі й померла на руках чужих людей. У випадку травм холод є ворогом: він сповільнює згортання крові, і в постраждалих зростають шанси померти від кровотечі. Можливо, якщо б я народився влітку, моя мати вижила б. Авжеж, ніхто крім вас і Лізи ніколи не знатиме, чи ви дійсно зґвалтували її, але вона була молодою самотньою жінкою в будинку злого господаря, який вважав, що його дружина зраджувала йому; який і сам, напевно, зазнав психологічних травм, коли був на фронті. Напевно, ви схопили її за руку й поцілували, грубо й гучно, щоб ваша дружина знала, що ви зробили це. Напевно, вона була перелякана, не розуміючи, що грає роль пішака у вашому шлюбі. Ви кажете їй, що в неї немає іншого вибору; вона благає вас не робити цього. Ви кажете, що так усім буде легше, що якщо вона закричить, то всі домочадці знатимуть, її виженуть, не давши ані грошей, ані рекомендації, й усі вважатимуть її шльондрою, тож краще бути покірною, краще мовчати… Напевно, ви можете казати собі самому, що якщо вона не кричала, це не було ґвалтуванням. То чи кричала вона, коли ви її завалили? Вона кричала?
Пальці, якими він вчепився в крісло, стали блідо-жовтими, його тіло досі тремтіло, але, як мені здавалося, не від люті.
— Були часи, — продовжив я, вже спокійніше, — коли я хотів дізнатися про вас більше. Одного разу я написав вам листа, розповівши про бачені мною жахіття, про скоєні мною гріхи, про біль, якого я зазнавав. Мені був потрібен небайдужий незнайомець, хто був зобов'язаний кровним зв'язком зрозуміти, але не судити. Я думав, що є можливість, що ви все одно будете мені батьком. Тоді ви відповіли мені як солдат солдатові, але тепер я розумію, що насправді ніколи не був для вас сином. Нащадком — можливо; байстрюком, ознакою ганьби, нагадуванням про помилки, відплатою в людській формі; але сином — ніколи. Думаю, ви ніколи не мали в собі того, що потрібно, щоби бути батьком.
Я взяв свою валізу, підвівся й повернувся до дверей.
— На мить я подумав, — продовжив я, — що ви хочете запропонувати мені, як кровному синові, успадкувати Г'юн Хол. А ви, певно, вважали, що я можу бути небайдужим до маєтку, що на відміну від Клемента я бажатиму зберегти його. Або ж, через своє низьке походження я можу бути настільки приголомшений цим подарунком, що якимось чином перетворю його на пам'ятник на вашу честь. Зважаючи ж на реальність, я мушу сказати вам, що якщо ви зараз віддасте мені будинок разом із землею, а також будинок, у якому мене виростили Патрик і Гаррієт, я зруйную все вщент, жодного камінчика на місці не залишу, перетворю все на… на розважальний центр для банківських робітників і їхніх дітей, або ж на казино для збочених, а може просто залишу територію пустою, щоб земля сама забрала те, що їй належить.
Я розвернувся, щоб піти.
Коли я взявся за ручку дверей, він покликав мене:
— Гаррі! Ти не можеш… Це твоє минуле, Гаррі. Це твоє минуле.
Я пішов і більше не озирався.
Два житті по тому я насправді став власником маєтку Г'юнів. Причиною стало відвідування похорону моєї бабусі Констанс. Мені тоді було двадцять два роки. До того разу я ніколи не бував на її похороні, ніколи не хотів. Тітка Олександра, яка багато років тому врятувала моє життя й наполягла на тому, щоб мене всиновили, і яка завжди, в кожному житті рятувала мене, тоді заговорила зі мною біля могили, і ми певним чином зблизилися. Вона була найсильнішою з родини, вона бачила, звідки вітер віє, і дозволяла йому себе нести. Я не знаю, що вона сказала моєму батькові, але за три місяці до своєї смерті він змінив свій заповіт і я успадкував маєток. Я залишав його незмінним, жодної цеглини не змінив; перетворив його на доброчинний фонд лікування психічних захворювань. Після моєї смерті, під наглядом Констанс він, звісно, знову став таким самим, яким був раніше, але мені подобається уявляти, що десь, у якомусь світі, якого я не бачу, маєток Г'юнів щось змінив.
Розділ 47
Пліч-о-пліч із Вінсентом ми йдемо по російській військовій базі.
Бачили б ви мене зараз, пане Г'юн!
Повівши мене на прогулянку по утробі своєї бази, він дозволив мені залишити пістолет. Яка йому була різниця? Якщо я його вб'ю, я не досягну цим нічого, а якщо я в цей кульмінаційний момент уб'ю себе — це теж не дасть мені нічого, крім роздратування необхідністю знову прожити пубертат. Люди поступалися йому дорогою, мигцем кидали на мене сумнівні погляди, але ніхто його не зупиняв. Цей молодий чоловік у старому піджаку вочевидь був тут авторитетом, користувався пошаною, змах його руки відчиняв усі двері й заспокоював озброєні патрулі.
— Я радий, що це ти, — зауважив він, коли ми прямували вглиб і повітря ставало дедалі більш холодним і вологим. — Коли я збагнув, що дещо з моїх технологій потрапило на відкритий ринок завчасно, я сподівався, що Клуб Хронос буде надто заклопотаний чаюванням, щоб звернути на мене увагу. Я здивувався, що хтось взагалі це помітив, але мені приємно, що з усіх людей помітив це саме ти, Гаррі. Ти зараз Гаррі?
Я знизав плечима:
— «Гаррі» нічим не гірше за інші. А як щодо тебе? Як ти став Віталієм?
Він байдуже махнув рукою:
— Кілька життів я намагався використовувати американську промисловість, — буркнув він, — але в тому середовищі тримати будь-які технологічні інновації в секреті майже неможливо. Якщо не бізнесмен або жадібний науковець, то якийсь армійський генерал або представник Держдепартаменту забажають знати, скільки я можу виготовити та коли це буде. Жахливо груба нація, ці американці. У Совєтах, принаймні, культура створена для секретності.
Що далі ми йшли, тим холодніше ставало, а товщина кабелів у коридорі зросла так, що зрештою стіни стало майже не видно за трубами та дротами, товстішими за мою руку.
— Як тобі жилося після нашої останньої зустрічі? — жваво питав він. — Отримав тоді професорство?
— Що? Так, зрештою. Але лише після того, як Фрейд Гойл погрожував ударити мене.