Фірма
- Автор: Гришэм Джон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7498-87-1
- Переводчик: Анжела Асман
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Фірма». Краткое содержание книги:
— Доріс.
— Гаразд. Це ім’я буде нашим кодом. На всьому, що ти мені надсилатимеш, вказуй ім’я Доріс.
— Вони й твою пошту читають?
— Мабуть, так, Доріс, мабуть, що так.
19
О п’ятій пополудні Мітч вимкнув світло в кабінеті, забрав два портфелі з паперами і спинився біля Ніниного столу. Вона друкувала на своєму «Ай-Бі-Ем», а телефон дивовижним чином тримався між плечем і вухом. Побачивши його, витягла з шухляди конверта й простягла.
— Це підтвердження броні в готелі «Кепітал Гілтон», — сказала, не приймаючи трубки.
— На моєму столі лежить надиктований матеріал, — сказав він. — До понеділка.
Він пішов сходами на четвертий поверх, до кутового кабінету Ейвері, а там саме розвивалася невелика колотнеча. Одна секретарка вкладала у великий портфель папки. Друга досить різко розмовляла з Ейвері, той теж на когось визвірявся по телефону. Один із клерків щось наказував першій секретарці.
Ейвері жбурнув слухавку, вимогливо кинув Мітчу:
— Ти готовий?
— Чекаю на вас, — відповів той.
— А я ніяк не знайду папку Ґрінмарка, — кинула набурмосена секретарка клерку.
— Вона лежала разом із папкою Рокконі, — відповів той. — А мені не потрібна папка Ґрінмарка! — вигукнув Ейері. — Скільки разів тобі про це казати? Ти що, глуха? Секретарка втупила погляд в Ейвері.
— Ні, я добре чую. І я чітко почула, як ви сказали, «Спакуйте справу Ґрінмарка».
— Лімузин вже чекає, — мовила друга секретарка.
— Мені не потрібен бісів Ґрінмарк!
— А Рокконі? — запитав клерк.
— Так! Так! Я вдесяте вам повторюю: мені потрібна папка Рокконі!
— Літак також чекає, — сказала друга секретарка. Портфелі захряснули і замкнули. Ейвері все ще порпався в купі документів на столі.
— Де папка Фендера? Де взагалі мої папки? Чому я ніколи нічого не можу знайти?
— Ось Фендер, — відповіла перша секретарка, втискуючи папку до іншого портфеля.
Ейвері зазирав у блокнот.
— Гаразд. То я тут маю Фендера, Рокконі, «Кембридж Партнере», «Ґрін Груп», листування Сонні Кеппса й Отакі, «Бартон Бразерс», «Галестон Фрайт і Макквейд»?
— Так, так, так, — відповіла перша секретарка.
— Усі тут, — додав клерк.
— Я не вірю, — сказав Ейвері, беручи піджак. — Ходімо.
Він вийшов за двері у супроводі секретарок, клерка й Мітча. Мітч ніс два портфелі, клерк два, секретарка один. Друга на ходу щось писала, бо Ейвері гаркав про доручення й накази, які мали бути виконані за його відсутності. Вся процесія впихнулася у ліфт і спустилася на перший поверх. На вулиці спохопився шофер, відчинив дверцята, повкладав до багажника речі.
Мітч і Ейвері впали на заднє сидіння.
— Ейвері, перепочинь. Ти на три дні їдеш на Каймани. Розслабся.
— Так-так. Я беру з собою стільки роботи, що на місяць вистачить. Клієнти вже криком кричать, що я ховаюся. Вже погрожують позиватися за мою некомпетентність. Я не встигаю, спізнююся на два місяці, а ти ще на чотири дні вшиваєшся, щоб понудьгувати на семінарі у Вашингтоні. От гарно ти час розрахував. Молодець!
Ейвері відчинив дверцята бару, змішав собі коктейль. Мітч відмовився пити. Лімузин в саму годину пік рухався по Ріверсайд-драйв. Зробивши три ковтки джину, партнер став дихати глибше.
— Продовження навчання — це що, такий жарт? — кинув до Мітча.
— І ти це робив, коли працював перший рік. А ще, якщо не помиляюся, тиждень провів у Гонолулу на міжнародному семінарі з податків. Ти не забувся?
— То була робота. Тільки робота. А ти папки береш із собою?
— Аякже, Ейвері. Я повинен сидіти на семінарі по вісім годин і вивчати найновіші зміни в податковому законодавстві, які насаджує Конгрес. А решту часу розраховую працювати п’ять годин на день.
— Якщо можна, шість. Ми відстаємо, Мітчу.
— А ми завжди відстаємо, Ейвері. Налий собі ще. Тобі треба розслабитися.
— Я планую розслаблятися в «Ромоголових».
Мітч пригадав бар із пивом «Ред Страйп», доміно, дартс, бікіні на шнурівках, дівчину.
— Ти вперше летиш на «Лірі»? — запитав Ейвері вже більш розслабленим голосом.
— Так. Тут я вже сім місяців і тільки тепер побачу літак. Якби про це знав минулого березня, то пішов би працювати на Волл-стріт.
— Ти з іншого тіста, Мітчу. Знаєш, що вони там, на Волл-стріт роблять? У них у фірмі триста юристів, так? І щороку беруть по тридцять, а то й більше нових. І кожен хоче в них працювати — це ж Волл-стріт, так? І ось цих новачків збирають у великій залі, їм кажуть, що протягом п’яти років вони мусять працювати по дев’яносто годин на тиждень. Та коли мине п’ять років, половини з них там вже не буде. Плинність кадрів надзвичайна. Новачків там виживають, витискають із них усі соки, дають ставку по сто — сто п’ятдесят на годину, їх просто заганяють. А тоді викидають геть. Ось така Волл-стріт. І тим хлопцям так і не вдається побачити літак фірми. І лімузин фірми. А тобі, Мітчу, справді пощастило. Ти маєш щодня дякувати Богу за те, що тебе вибрали для роботи у гарній старій «Бендіні, Ламберт і Лок».
— Дев’яносто годин на тиждень — просто смішно. Рештою я би розпоряджався сам.
— Все окупиться. Ти чув, яка в мене премія за останній рік?
— Ні.
— Чотириста вісімдесят п’ять тисяч. Непогано, га? І це тільки премія.
— А в мене шість тисяч, — сказав Мітч.
— Тримайся за мене, і досить скоро гратимеш у вищій лізі.
— Та-ак, та спершу я маю продовжити свою юридичну освіту.
Через десять хвилин лімузин виїхав на смугу, що вела до ангарів. На вивісках зазначалося: «Мемфіс Аеро». До терміналу легенько підкотив витончений сріблястий «Лір-55».
— Ось і він, — мовив Ейвері.
Особисті речі й портфелі швидко завантажили на літак, минуло кілька хвилин, і вони були готові летіти.
Мітч застебнув пасок безпеки і з захопленням оглядав кабіну, оздоблену шкірою й латунню. Все тут було зроблено зі смаком, розкішно, а іншого він і не чекав. Ейвері змішав собі новий коктейль і теж пристебнув пасок.
За годину й п’ятнадцять хвилин «Лір» почав спуск до міжнародного аеропорту Балтимор-Вашингтон. Коли літак зупинився, Ейвері й Мітч спустилися трапом і підійшли до багажного відділення. Ейвері вказав на чоловіка в уніформі, який стояв коло виходу:
— Це — твій шофер. Лімузин стоїть перед входом, він проведе. Звідси до готелю «Кепітел Гілтон» їхати сорок хвилин.
— Ще один лімузин? — запитав Мітч.
— Авжеж. На Волл-стріт для тебе такого не приготують.
Вони потиснули одне одному руки, й Ейвері знов піднявся на борт. За тридцять хвилин літачок дозаправили, тож коли він знову знявся в повітря й полетів на південь, Ейвері вже спав.
Через три години він приземлився в Джорджтауні на Кайманових островах. Минув термінали аеропорту і підкотив до маленького ангара — там мав простояти ніч. Співробітник служби безпеки дочекався Ейвері і його вантажу, провів його через митницю й весь аеропорт. Пілот разом із помічником пілота закінчили справи в літаку, і їх теж провів крізь аеропорт співробітник служби безпеки.
Після півночі світло в ангарах вимикали, і з пів дюжини літачків ховалися в темряві. Відчинилися бічні двері, і троє чоловіків, серед них і Ейвері, швидко попрямували до «Ліра-55». Ейвері відчинив вантажне відділення й усі втрьох швидко витягли з нього двадцять п’ять важких картонних коробок. Тропічна спека перетворила ангар на пічку. Люди змокли від поту, та поки не вийняли весь вантаж, не промовили ні слова.
— Має бути двадцять п’ять. Перерахуйте, — звернувся Ейвері до місцевого жителя, мускулястого чоловіка в корковому шоломі й із пістолетом на боці. Інший тримав у руках пломбувач і так уважно за всім стежив, що скидався на завідуючого складом. Перший, обливаючись потом, швидко перерахував коробки.
— Так. Двадцять п’ять.