Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Двоє.
Вони йшли через горище. Один навіть почав спускатися по драбині. Я схопив і перевернув її, встигнувши зустріти стрільця, що зірвався вниз, ударом коліна.
— Ну й дідько з вами, — сказав другий і, вирішивши забути всі накази свого командира, витяг пістолет.
З оглушливим тріском і обвалом розкришеної черепиці Хірасеє-сан пробив дах, приземляючись перед стрільцем.
— Твою мать, — тільки й устиг здивуватися той, падаючи на порожню постіль Юкіко.
Падаючи і завмираючи на ній.
І ще п’ятеро.
Цих ми виявили на вулиці.
Розбігшись і перестрибнувши через поріг, я заковзав по розмоклій землі двору і підсік одного з них. Четверо інших кинулися до мене і потрапили під свистячий меч Хірасеє-сана, який зістрибнув з даху.
Полірована акуляча шкіра блискала у світлі хмар жменею чорних агатів.
А ось Леонід Бауер ішов без шуму і гуркоту. Як обережний дикий кіт. І тоді, коли воістину великий воїн Хірасеє-сан мовив:
— Здається, всі.
Я ствердно кивнув:
— Схоже.
Ми навіть устигли обмінятися поклонами подяки «це був непоганий бій», «для мене було честю брати у ньому участь разом з вами», коли почули з кімнати, у якій ховалися наші жінки, голос Бауера.
— Гей ти, сраний таточку, бери свого довбаного самурая, і йдіть сюди.
— Що? — запитав Хірасеє-сан.
— Ходімо, — сказав я, нагинаючись і витягаючи пістолет з пахвової кобури найближчого стрільця.
Він поставив їх на коліна. Усіх трьох жінок. І стоячи за їхніми спинами, притискав пістолет до потилиці Юкіко.
— Киньте зброю.
— Кидайте, — сказав я Хірасеє-сану.
І він кинув меч.
— Тепер ти, — сказав Бауер.
Розтиснувши пальці, я дав пістолету впасти.
— А тепер ти, — це вже до Марини. — По-перше, диск, а по-друге, я рахую до трьох, і роздроблю голову цій панянці. Раз…
— Він у моїй кімнаті, — сказала Марина.
— Добре, — сказав капітан стрільців її вітчима. — Але це ще не все. Володимир Михайлович, — так, виявляється, звуть її вітчима, — велів мені привезти тебе назад додому.
Маринка мовчала.
— І якщо для цього мені доведеться перестріляти всю цю компанію…
— Не треба, — сказала моя дочка, як і раніше, зі злістю дивлячись у порожню стіну перед собою. — Я повертаюся.
— Точно?
— Слово честі.
— Домовилися, — і, глянувши на нас із Хірасеє-саном, цей (о рідна мово! як багато в тобі епітетів і брудних метафор для таких, як він) персонаж додав: — Виходьте надвір.
— Ходімо, — переклав я його вимогу Хірасеє-сану.
І ми вийшли з будинку.
— Так буде краще, — сказала мені Марина, не звертаючи уваги на двох стрільців, які тепер постійно стояли за її спиною. — Адже я все одно не змогла б залишитися з тобою назавжди.
— Чому? — запитав я.
— Тому що. Я б тобі просто заважала.
— Але ми могли б спробувати.
— Ми спробували, — сказала вона. — І те, що в нас вийшло, мені дуже сподобалося.
«…То скільки ж тобі років, дитинко?..»
Я знав, що вона абсолютно права, що їй справді треба їхати, що маленькій дівчинці не місце в чужій країні, що… І все одно я готовий був привести тисячу аргументів. Порожніх. Непотрібних. Які б пояснювали тільки одне: я не хотів, щоб вона їхала.
— Я буду писати.
— Я буду чекати твоїх листів, — сказав я.
— Я ніколи тебе не забуду.
— Я ніколи не забував тебе, — мовив я.
— Я…
— Я дуже перепрошую, — підійшовши до нас, сказав Бауер. — Але нам пора.
Якби тут з’явилися Дмитро й Сашко…
— Прощавай, — сказав я. — Напиши мені, коли приїдеш.
— Він поїде з нами, — сказала Марина командиру стрільців. — Я хочу, щоб мій тато провів мене.
І це не було примхою. Це був наказ дочки хазяїна одному з хазяйських слуг. І звиклий до такого тону командир стрільців Леонід Бауер сказав:
— А мені-то що? Нехай їде.
— Ти проведеш мене? — запитала Мариночка.
— Звичайно, — відповів я.
Я попрощався з Юкіко. Вклонився її батькові. Ще раз вибачився перед її матір’ю. Ми сіли з Мариною в одну з машин, і вона відразу поклала голову мені на плече.
— А все-таки здорово ми їх, правда?
— Може, залишишся? — запитав я.
Скрутити шию водієві й Бауеру, який сидів поруч із ним, було справою семи секунд. Потім сісти за кермо й чкурнути куди-небудь у гори.