Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Діду! Діду! Вернися!
«Що там таке знов?» — думає дід, вертаючись. А пані знов його питає:
— Діду! Діду! Чи я тобі дала яєчко?
— Дали, пані, нехай вам Бог дає панування! Нехай вам Господь дає, чого ви собі просите!
«Ну, добре! — думає пані. — Нехай же молить Бога, нехай пам'ятає!»
Коли бачить пані, що дід уже за ворітьми, — так швиденько пішов. «Ой, забуде, їй-бо, забуде!» Та давай гукати уголос:
— Діду! Діду! Вернися!
Вертається дід знов. «Що це, Боже мій, — думає, — не дає мені з двору вийти!»
Підійшов, а пані знов його питає:
— Чи я тобі, діду, дала яєчко?
Взяла вже тоді старого досада:
— Та дали, — каже, — бодай вам дихати не дало! Подарували те нещасне яєчко та все мені очі вибиваєте! Нате вам його, подавіться!
Та й кинув пані яєчко.
Мудра баба
Ішла одного разу дорогою стара баба. Побачила на землі ташку, підняла, подивилась. А в ташці — гроші. Подумала собі баба так: «Не візьму я цих грошей, бо гроші — гріх і смерть!» І кинула ташку знову на землю. Слідом за бабою йшли два жандарми. Як помітили на дорозі ташку з грішми, здивувалися.
— Ба, чому баба гроші не взяла? — каже один.
— Бо дурна, — каже другий.
— А може, баба щось знає? — питає перший.
— Доженемо її, зазвідаємо! — відповідає другий.
Побігли за старою, догнали, питають:
— Бабко, чому ви пройшли повз ташку з грішми і не взяли її собі? Може, ви дуже багаті?
— Небагата я, небожата. Не маю й на сіль…
— Та чому ви не взяли собі бодай половину?
— Грошей мені не треба. Гроші — смерть!
Жандарми розсміялися.
— Та чи не казав я тобі, що баба не повного розуму, — сміється жандарм.
— Певно, дід бив бабу по голові мішком, — регочеться другий.
Стара жінка пішла собі шляхом, а жандарми сіли на великого каменя й почали ділитися грішми. Коли вже поділилися, захотілося їм випити. Старший каже молодшому:
— Тут тобі сотня! Біжи до села, купи горілки і якоїсь закуски.
— Охоче! — відрапортував молодший, побіг швидко до корчми.
Сидить старший біля грошей, милується новими сотнями й думає собі так: «Яке велике щастя! Куплю собі маєток, оженюся й буду паном. Буду жити без жури…»
Тримає в руках ташку жандарм, дивиться на неї жадібними очима й думає: «Добре б покласти до кишені всі грошики. Чому я мусив ділитися з молодшим? Я ж перший помітив на дорозі бабу з ташкою!»
І додумався вбити того, що пішов.
А тим часом молодший жандарм вертався з горілкою. Він теж пошкодував грошей, що припадали старшому. І вирішив: «Всиплю я до пляшки отрути». Так і вчинив.
Як тільки він прийшов, а старший на нього з багнетом! Убив товариша. Лежить мертвий жандарм на дорозі, старший дивиться на нього. Стало йому не по собі. Взяв і випив трохи горілки. І тут сам упав мертвий.
Мудра дівчина
Десь в одному селі жили собі чоловік та жінка. Була у них дочка-одиначка, дівчина-підліток, та така клепана на язик, гостра та розумна, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре. Всі на селі звали її за це бідовою. Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже старостів.
Одного разу старих десь дома не було, приходять до неї старости. От поздоровкались вони з дівкою, поклали хліб на столі, а самі посідали собі на лави. Почали балакати з дівкою, й оповістили їй, чого прийшли.
— Що ж, — каже дівка, — тепер немає вдома ні батька, ні матері, і я вам не можу сказати — чи так, чи інак; краще прийдете іншим часом, як будуть старі дома.
Старости потерлись, пом'ялись, а з хати не йдуть, мов ще чого ждуть. Тоді дівка й питає:
— Ви, люди добрі, з дороги, голодні, певно, чи не перекусили б чого хоч трохи?
— Од хліба й солі не будемо одмовлятись, — сказав староста.
— Даси — перекусимо й спасибі скажемо, а не даси — воля твоя.
— То й гаразд, — каже дівка. — А чого ж вам подавати: чи одбутного, чи прибутного, а чи того, що вгору дивиться?
Ззирнулися старости з молодим та — й не знають, що одповісти. Далі староста й каже:
— Та давай уже хоч і того, що вгору дивиться.
Хутенько нарізала дівка паляниці, накришила цибулі в полумисок, поставила на стіл і припрошує старостів годуватися. Закрутили старости носами, ззирнулися знов з молодим, сидять, а їсти і в рот ніхто не взяв. Дивна була їм ця загадка, а ще дивнішою здалась їм сама дівка.
Почалась ізнов балачка з дівкою. Старостам, бачте, хотілось, щоб і її на чомусь приткнути. Так куди тобі, котрий що б не сказав або не спитав, то вона так розумно, гостро та до шмиги йому відріже, що той тільки очима кліпає та раки пече. Далі староста й каже: