Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Годі вже нам скозуватись, краще розтовкмач нам, дівчино, що то воно визнача — одбутне, прибутне і те, що вгору дивиться!
— А он воно що, — одмовля дівка. — Сало — одбутне, бо ним усякі зачіпки одбувають; молоко — прибутне, бо ним хоч і одбувають усякі зачіпки, але ж воно прибуває в господарстві, коли хто корови свої дійні має; те, що вгору дивиться, — це цибуля, бо коли вона ще в грядках восени стирчить, то мов хто з землі угору дивиться.
Пореготались та подивувались старости, що такої нібито немудрої загадки не знали, і заходились рухати до господи. От як повилазили старости з-за столу, дівка до їх та й питає:
— Скажіть же мені, що ви за люди і звідкіль родом? А то як прийдуть батько та мати, то я не знатиму, як і що їм про вас казати.
— Мене, — каже староста, — прозивають Кущем, підстаросту — Лопухом, а молодого — Ломакою, старі ваші, здається, чували про нас, знають.
— Е, коли так, то й я вас усіх трьох знаю, — каже дівка. — Під кущем я спати лягала, лопухом від сонця себе закривала, а ломакою свині з череди проганяла: знаю вас усіх, знаю!
Мов приском старостів та молодого вража дівка обсипала, стало їм і соромно, і сердито на гаспидську дівку за таку одповідь, але ж боялися її ще займати, щоб ще чим кращим, бува, не повітала.
Віддала дівка старостам хліб, попрощались вони з нею і пішли до свого села, всю дорогу дивуючись з бідової дівки.
Прийшов ото молодий додому та й хвалиться батькові, як і що було у старостів з дівкою. Зареготав старий та й каже:
— Бо то, випада, ви усі три були дурні, а вона розумна. Коли хочеш, сину, знати, отак завжди розумні люди розпізнають дурнів.
— Ні, тату, ми не дурні, але ж з нею і сам дідько болотяний не збалакає, — одмовив син.
– І гаразд, — каже старий, — коли ти й справді розумний, то візьми сивого барана, пожени на ярмарок, продай-не продай, солі купи, випий і закуси, та додому ще й барана приведи. Коли це зробиш як слід, ти, випада, розумний і дівка буде твоя, а як же ні — ти дурень і не тобі вона судилась.
Жене ото парубок барана на ярмарок продавати та все мізкує: як би його продати так, щоб упасти і не забитись, щоб кози були ситі й сіно було ціле, як батькові хочеться.
Трапилось йому гнати свого барана якраз тим селом, де жила бідова дівка. Згадав він дівку та й думає: «От би хто одгадав батькову загадку».
Тільки подумав це, аж чує, щось кашлянуло:
— Ахи, чорнявий, озирнись-бо, лукавий!
Озирнувся парубок, дивиться, аж це та бідова дівка, стоїть собі коло криниці, воду бере.
— А чого це ти, парубче, такий сумний?
— Еге, чого!.. Ти б не була сумною, коли б тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати-не продати, випити, закусити, солі купити, та ще й цілого барана додому пригнати, а я ніяк не дійду своїм розумом, як це зробити, — каже парубок.
А дівка йому:
— Ось послухай мене, дурної, то, може, ти чи не порозумнішаєш! Як приженеш ото ти барана на ярмарок, позич у кого гарненько ножиць, обстрижи вовну з його, продай її, а за ті гроші випий собі, закуси, солі купи, а обстриженого барана додому батькові поженеш.
Зрадів парубок, зареготавсь і аж у долоні сплеснув, навіть дівці за пораду не подякував — та мерщій потурлив барана на ярмарок.
Пригнав ото він барана на ярмарок, зробив усе, як раджено, і повернувсь додому веселий, що барана продав-не продав, випив, закусив, солі купив, ще й барана цілого назад пригнав.
Увіходить у хату, а батько й питає:
— Ну, що, синку, чи поярмаркував як слід?
— Поярмаркував, тату, та ще й як — усе зробив, як веліли, — одказує син.
— А хто ж це навчив тебе так зробити? — запитав старий.
— Хе! А хто ж? Сам! Голову маю, ну й додумався, як і що.
— Ну, аби так, — каже батько, — тільки ж мені здається, що тут й не без чужого розуму обійшлось, бо я тебе гарненько знаю!
Другого дня увечері заходить до батька молодого їх сусід, що підстаростою був, та й питає:
— А що, чи продав наш князь барана?
— Ні, не продав, та й не велів його я продавати, я тільки загадував йому наздогад, ума вивідував: продати-не продати, випити, закусити, солі купити та й барана назад пригнати, ну він, нівроку йому, так і зробив, а хіба що? — запитує старий.
— Та, бачте, свате, трапилось мені, йдучи на ярмарок, одпочивати в однім селі, під вербою коло криниці. Дивлюсь, жене наш князь барана на ярмарок. «Оце ж і гаразд, з ним і я поїду, охотніше буде», — подумав я. Коли це дівка, що брала воду, кашлянула нашому-таки князеві та й питає: «Чого такий сумний?» А він і одмовляє їй: «Еге, чого! Ти б, каже, не була сумною, якби тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати і не продати, і випити, і закусити, і солі купити, та ще й цілого барана додому пригнати, а я ніяк не дійду своїм розумом, як це зробити». От дівка й радить йому, щоб він, пригнавши барана на ярмарок, обстриг його позиченими ножицями, вовну продав, за ті гроші випив, закусив, солі купив, а обстриженого барана додому пригнав. Придивляюсь я до цієї дівки краще, аж це та сама дівка, до якої ми сватати вашого таки парубка водили. Таке-то мені трапилось бачити й чути, тим і забіг оце розпитати — як і що тут у вас?