Таємна троянда

Я не говорив ні слова, поки ми поспішали безлюдними вулицями, бо, на диво, розум мій був вільний від звичних думок та переживань, — здавалося, що його висмикнуто з чітко окресленого світу і кинуто оголеним у безбережне море. Були миті, коли видіння моє мало не поверталось до мене і в екстазі радости чи скорботи я туманно пригадував злочини й подвиги, щастя і нещастя або з раптовим калатанням серця споглядав надії й жахи, бажання і прагнення, чужі моєму впорядкованому та поміркованому життю, і враз опритомнював, здригаючись на думку, що у свідомості моїй промайнуло якесь могутнє невловне створіння. Власне, минув не один день, перш ніж це відчуття остаточно зникло, і навіть тепер, коли шукаю прихистку в єдиній певній вірі, я сповнений великої толеранції до тих бентежних особистостей, які збираються в каплицях та молитовних домах деяких таємних сект, бо я також відчував, як мої усталені звички та принципи поступово зникають під дією тієї сили, яка є hysterica passio[120], чи абсолютним божевіллям, якщо хочете, але має таку владу у своїй меланхолійній екзальтації, що я тремчу, боячись, аби вона не пробудилася знову і не позбавила мене новознайденого умиротворення.

Коли в сірій сутіні ми з Робартесом підійшли до величезного майже порожнього вокзалу, мені здалось, ніби я настільки змінився, що перестав бути, як кожна людина, миттю, тремтячою у вічності, а став вічністю, яка ридає і сміється з миті; коли ж потяг рушив, а Майкл Робартес невдовзі заснув, його сонне лице, на якому не зосталось ані сліду всього того, що так мене потрясало і спонукало тепер бути напоготові, більше нагадувало моєму збудженому розуму якусь маску, ніж людське обличчя. Мене опанувала фантазія, що чоловік за цією маскою розчинився, наче сіль у воді, а маска сміється і зітхає, благає і звинувачує у відповідь на веління істот, вищих чи нижчих за людину. «Це зовсім не Майкл Робартес: Майкл Робартес помер, його не стало десять, а може, двадцять років тому», — повторював я собі. Зрештою я поринув у гарячковий сон, час до часу прокидаючись, коли ми проносились повз якесь містечко, де поблискували від сльоти шиферні дахи чи мерехтіла в холодному вранішньому світлі гладінь озера. Я був надто заглиблений у власні думки, аби спитати, куди ми їдемо, чи звернути увагу, які квитки взяв Майкл Робартес, але здогадався за сонцем, що ми їдемо на захід, а ще й за деревами я вже здогадався, що ми наближаємось до західного узбережжя, бо вони скидалися на обірваних жебраків, що мовби летіли, похиливши голови, на схід. І враз ліворуч я побачив між низькими пагорбами море, тьмяну сірість якого помережали білі плями та смуги.