Таємна троянда
- Автор: Йейтс Уильям Батлер
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-186-5
- Переводчик: Олена О’ЛІР
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Таємна троянда». Краткое содержание книги:
І він пробурмотів щось нерозбірливе, ніби до когось, кого я не бачив.
На мить у кімнаті стемніло, як бувало тоді, коли Робартес збирався провести якийсь незвичайний експеримент, і в темряві здалося, що павичі на дверях запалали ще яскравішими барвами. Я відмів цю ілюзію, спричинену, на моє переконання, просто спогадами та сутінню від запашного диму, бо не визнавав, що Робартес може підкорити собі мій тепер зрілий інтелект, і сказав:
— Навіть якщо припустити, що я потребую духовної віри та певної форми боговшанування, то чому ж таки мені слід вирушати на Єлисейські поля, а не на Голготу?
Робартес нахилився вперед і заговорив злегка ритмічним тоном, а поки він говорив, я мав боротися з пітьмою, — пітьмою ночі, давнішої за ніч, що настає по заході сонця, — яка почала затьмарювати світло свіч і гасити дрібні блищики на кутиках рам для картин та на бронзових божествах, перетворюючи блакить запашного диму на густий пурпур, але павичі й далі мерехтіли і палали, неначе кожна окрема барва на них була живим духом. Я запав у глибоке, мов сон, забуття, у якому ніби здалеку чув голос Робартеса:
— А проте ніхто не обмежується зв’язком з одним-єдиним богом, — казав він, — і що довше людина живе уявою та з витонченим розумінням, то більше богів вона зустрічає і розмовляє з ними, а також дедалі більше підпадає під владу Роланда, котрий просурмив у Ронсевальській долині останній сигнал тілесної волі та насолоди, і Гамлета, котрий побачив, як воля та насолода гинуть, та й зітхнув, і Фавста, котрий шукав їх по всьому світі й не знайшов, а ще під владу всіх тих незліченних божеств, які набули духовних тіл в уяві сучасних поетів та романістів, та під владу стародавніх божеств, які від доби Відродження повернули собі всі почесті античних часів, окрім офірованих птахів і риб, аромату вінків та диму курінь. Багато хто думає, що то людство створило ці божества і може їх знищити, але ми, що бачили, як ступають вони у громохкій броні й легких одіннях, і чули, як підносять вони голос, поки ми простерті у трансі, подібному до смерти, знаємо, що то вони завжди творять і знищують людство, яке, власне, є не що інше, як тремтіння їхніх вуст.
Робартес підвівся і почав ходити з кутка в куток, і в цьому моєму сні наяву поставав він човником, який тче величезне пурпурове полотнище, і вже ціла кімната заповнюється його складками. В кімнаті запанувала непоясненна тиша, немовби у світі не залишилося нічого, крім полотнища і ткання.
— Вони прийшли до нас, вони прийшли до нас, — знову зазвучав голос, — усі, хто являвся тобі у мріях, усі, з ким ти здибáвся у книжках. Ось Лір, чия голова ще волога від грози, і він сміється, бо ти вважаєш себе реальною людиною, хоч ти сам тільки привид, а його вважаєш привидом, хоч він безсмертний бог; а ось Беатріче розтулила усміхнені вуста, ніби готова згасити всі зорі зітханням любови, а ось Матір Бога смирення, який наклав на людей таке могутнє закляття, що вони спробували позбавити свої серця людяности, аби Він міг владичити неподільно, але вона тримає в руці троянду, і всі її пелюстки — то боги, а ось — о, як бистро вона наближається! — Афродіта в тіні крил незліченних горобців, а навколо її стіп — сизі та білі голуби.
Видіння урвалось, і я побачив, як Робартес витягнув ліву руку і провів по ній правицею, ніби гладив крила голубів. Я з тяжким зусиллям, мало не надірвавшись, сказав з удаваною рішучістю:
— Ти хотів запроторити мене до непевного світу, який мене жахає, а проте велич людини вимірюється тим, наскільки вона здатна змусити свій розум відображати все з неупередженою точністю, ніби дзеркало.
Здавалось, я цілковито опанував себе, тож вів далі, але вже швидше:
— Наказую тобі негайно забиратися від мене, бо твої ідеї та фантазії — це лише ілюзії, які, неначе хробаки, проникають у цивілізації, коли ті починають занепадати, та у розуми, коли ті починають розкладатися.
Зненацька я розлютився і, схопивши зі столу алембік, готовий був замахнутись і вдарити ним Робартеса, аж тут побачив, що павичі на дверях позад нього повиростали просто небачено, і тоді алембік випав мені з пальців і мене затопило море зеленого, синього і бронзового пір’я, а поки я в ньому безпорадно борсався, почувся далекий голос:
— Наш учитель Авіценна писав, що будь-яке життя зароджується у тліні.
Блискотливе пір’я вже накрило мене цілком, і я знав, що борсаюсь так сотні років, але врешті мене подолано. Я поринав у глибінь, а зелень, синява і бронза, якими ніби сповнився увесь світ, перетворились на море полум’я і підхопили мене, а крутячись у їхній коловерті, я почув, як над головою хтось прокричав: