Таємна троянда

Моє забуття порушив гучний стукіт у двері, і я здивувався, тим більше, що мене зазвичай ніхто не відвідував, а слугам я велів поратися тихо, аби не перебивати мені заповітні мої мрії. Трохи зацікавлений, я вирішив сам піти до дверей і, прихопивши з камінної полиці одну свічку зі срібного свічника, почав спускатися сходами. Слуги, мабуть, звідси порозходились, бо хоч їх було чути з-від усіх закутків та закапелків будинку, але в нижніх кімнатах стояла тиша. Я згадав, що, оскільки мої потреби були дуже скромні, а участь у житті — дуже обмежена, слуги почали приходити й іти коли їм завгодно, часто залишаючи мене самого на довгі години. Зненацька мене приголомшила порожнеча і тиша світу, з якого я викинув усе, крім мрій, і я здригнувся, відсуваючи засув. Переді мною стояв Майкл Робартес, якого я не бачив багато років, і з тим його скуйовдженим рудим волоссям, з шаленими очима, чуттєвими, тремтливими вустами і в грубому вбранні він скидався тепер, як і п’ятнадцять років тому, на щось середнє між гульвісою, святим та селянином. За власними словами, він нещодавно прибув до Ірландії й хотів бачити мене у важливій справі — власне, в єдиній важливій для нього і для мене справі. Його голос воскресив переді мною наші студентські роки у Парижі, а на згадку про ту магнетичну владу, яку він колись наді мною мав, легкий острах домішався до немалого роздратування через таку неждану появу; я першим рушив угору широкими сходами, якими колись Свіфт ходив, жартуючи і сварячись, а Каррен — розповідаючи історії й сиплячи грецькими цитатами, — ще за тих простосердих днів, коли розуми людські, згодом ушляхетнені й ускладнені романтичним рухом у мистецтві та літературі, ще не затрепетали на межі якогось неуявленного одкровення. Я відчував, що рука моя тремтить, бачив, що світло свічі колишеться і тріпоче більше, ніж мало б, біля менад на старовинних французьких панелях, — аж ті нагадували перших створінь, повільно викшталтовуваних у безформній і порожній темряві. Коли двері зачинились і між нами та світом опустилися штори з павичами, мерехтячи, наче різнобарвне полум’я, я якось незбагненно відчув, що зараз станеться щось особливе і несподіване. Я підійшов до камінної полиці і побачив, що маленька бронзова курильниця без ланцюжків, всіяна по всій поверхні шматочками розписної порцеляни роботи Ораціо Фонтани[118], повалилась набік і з неї повисипались усі античні амулети, які я там зберігав, тож я почав складати їх назад, почасти аби зібратися з думками, а почасти через звичне благоговіння, з яким, на мою думку, треба ставитись до речей, так довго пов’язаних із таємними надіями та страхами.