Таємна троянда

Минуло вже десять років, відколи я востаннє зустрівся з Майклом Робартесом[107] і вперше та востаннє — з його друзями та колегами, відколи став свідком його та їхнього трагічного кінця і пережив той дивний досвід, який настільки змінив мене, що твори мої стали менш популярними й доступними, досвід, що мало не змусив мене вдягнути домініканську рясу. Я щойно опублікував Rosa Alchemica, невелику працю про алхіміків, щось у дусі сера Томаса Брауна[108], і одержав багато листів від прибічників таємних наук, які сварили мене за те, що я, мовляв, боязкий, — вони-бо не вірили в таку очевидну чуйність до всього, що зворушує людські серця в будь-яку епоху, хіба що в чуйність художника, яка межує з жалістю. Ще на початку свого дослідження я зробив відкриття, що вчення алхіміків — не просто фантазія на хімічну тематику, а філософія, яку вони застосовують до світу, до елементів та самої людини, і що видобування золота з неблагородних металів — це лиш один з кроків у загальному перетворенні всього сущого на певну незнищенну божественну субстанцію, і от через це книжечка моя — лише химерна мрія про перетворення життя на мистецтво, крик, у якому звучить безмірне прагнення світу, створеного всуціль із сутностей.

Я сидів, замріявшись про те, що написав, у своєму будинку в одному зі старих районів Дубліна, у будинку, що став мало не славетним завдяки участі моїх предків у політичному житті міста і дружбі з визначними представниками їхнього покоління, і почувався я незвично щасливим від того, що нарешті завершив довго плеканий задум і перетворив свої кімнати в наочне втілення улюбленого вчення. Портрети, радше історичної, ніж мистецької вартости, я прибрав, а гобелени, всипані блакитно-бронзовими павичами, запинали двері й не допускали нічого історичного та діяльного, нічого, не позначеного красою та спокоєм, і тепер, коли я дивився на свого Крівеллі[109] і міркував про троянду в руці Діви, настільки витончену й досконалу, що вона більше нагадувала думку, ніж квітку, або на сірий досвіток та екзальтовані лики свого делла Франчески[110], то пізнавав увесь екстаз християнина, але не поневоленого правилами та звичаями; коли ж я міркував про античних бронзових богів і богинь, заради придбання яких віддав під заставу свій будинок, то відчував усе замилування язичника в розмаїтій красі, але без його жаху перед невсипущою долею та без клопотів з численними жертвопринесеннями, а варто мені було підійти до своєї книжкової полиці, де всі книги були оправлені у шкіру дбайливо підібраних кольорів з витисненими на ній вигадливими візерунками, — Шекспір у помаранчевій барві світської слави, Данте у приглушено-червоному відтінку свого гніву, Мільтон у блакитно-сірих тонах показного спокою, — як я здатен був пережити яку завгодно людську пристрасть без гіркоти й переситу. Я оточив себе всіма богами, бо не вірив у жодного, і зазнавав усіх насолод, бо жодній не віддавався, а натомість тримався осторонь, осібно, ні в чому не розчиняючись, мов дзеркало з полірованої криці: у захваті від цієї фантазії, я споглядав птахів Гери[111], які палали у відблисках вогню, наче були з самоцвітів, і мені здавалось (а без символів я не можу), що вони стережуть двері мого світу, не допускаючи сюди нічого, не сповненого краси так, як вони, і в якусь мить мені подумалось, як думалось уже багато разів, що життя можна звільнити від усякої гіркоти, поминувши гіркоту смерти, і тоді мене сповнила жагучої печалі думка, яка незмінно з’являлася щоразу вслід за цією думкою. Усі ці óбрази — ота Мадонна в її замисленій чистоті, оті екзальтовані лики, які співають у ранковому світлі, оті бронзові божества з їхньою безпристрасною гідністю, оті шалені постаті, які мечуться від розпачу до розпачу, — належать божественному світу, до якого я не причетний, і кожне переживання, хай і глибоке, кожне враження, хай і витончене, навіюють мені гірку мрію про безмежну енергію, мені не приступну, і навіть у мить найбільшої своєї досконалости я матиму два «я», одне з яких важким поглядом спостерігатиме за другим, на мить задоволеним. Я нагромадив довкола себе золото, видобуте в тиглях іншими, але не мав сумніву, що найвища мрія Раймонда Луллія[112], перетворення втомленого серця на невтомний дух, була така ж далека від мене, як і від самого алхіміка. Я взявся до свого останнього придбання — набору алхімічних апаратів, який колись, на запевнення перекупника з Ру-ле-Пелетьє[113], належав Луллієві, і коли приєднав алембік[114] до атанора[115] і поставив поруч lavacrum maris[116], то зрозумів алхімічне вчення: всі ті створіння, що відокремлені від великої безодні, де блукають їхні душі, становлять одне ціле і водночас множинність, і всі вони втомлені, — і поспівчував, гордий своєю тямущістю, тій згубній спразі знищення, яка спонукала Луллія приховувати під символами левів і драконів, орлів і круків, росú й селітри пошуки квінтесенції, здатної розчинити всі тлінні речовини. Я повторював собі дев’ятий ключ Базилія Валентина[117], де він порівнює вогонь Страшного суду з вогнем алхімічним, а світ — з горном алхіміка, і хоче довести до нашого відома, що все суще має розчинитись, перш ніж пробудиться божественна субстанція, матеріальне золото чи нематеріальний екстаз. Власне, я вже розчинив тлінний світ і жив серед нетлінних сутностей, але так і не досяг чудесного екстазу. З такими думками я відсунув штори й визирнув у пітьму, і моїй збентеженій уяві здалося, що всі оті дрібні світляні цяточки, які сповнюють небо, — це горна незліченних божественних алхіміків, які без упину працюють, перетворюючи свинець на золото, втому — на екстаз, тіла — на душі, тьму — на Бога, і через цю досконалу їхню працю поважчав тягар моєї тлінності, і я заволав, як волає багато мрійників та письменників нашої доби, благаючи, аби народилась ота довершена духовна краса, яка лише єдина й спроможна підносити душі, обтяжені численними мріями.