Викрадення в Тютюрлістані

— Не журіться, я добула трохи грошенят!

— Ура! — кричить королівна.

— Де ти їх узяла? — питає капрал Пипоть.

Але вона замість відповіді киває на селянську підводу, що їде дорогою:

— Сідаймо! Він нас трохи підвезе!

Дядько посадив їх на оберемок соломи, і віз заторохтів під гору поміж тополями, від яких лягали довгі голубі тіні. Верхівки дерев горіли проти згасаючого сонця, мов смолоскипи.

— Ну й часи теперка настали! — зітхнув селянин. — Чули про того, що сьогодні вішали? Кітчук звати, кажуть, з дітей знамениту ковбасу робив. Кат йому зашморг на шию, а той його — торох, зірвався з мотузки, шибеницю повалив, людей покулачив та й утік. Аж страшно так проти ночі їхати… В’йо, малі! — цмокнув на коненят.

— Прославився ти, Мишібрате, — штурхає його в бік півень. — Здійснилось твоє бажання — все місто про тебе говорить! От бачиш, правду казали про той колодязь.

— Відчепись! — сердиться кіт. — Цур їй, такій славі! Якби знав, що то такті диявольський колодязь, то був би обминав базар десятою дорогою! — бурчить він, розтираючи намуляну шию.

Коли в’їжджають у село, вже зовсім темно. Гавкають собаки, пахне димком і щойно спеченим хлібом. Господиня запрошує до хати. Ставить перед ними на чистому лляному рушнику миску молока. Півень розповідає про страшного розбійника й моргає до Мишібрата, а той кисло кривиться. Попоївши, друзі йдуть у стодолу на сіно. Кіт підходить до лисиці й шепоче:

— Хитрусю, ось тобі жменька крихот, ми самі понаїдалися, а про твоїх блошенят і забули.

— Не нагадуй мені про них, — зітхнувши, теж пошепки відказує Хитруся.

— Що ти з ними зробила? — зривається на ноги півень.

— У неї вже немає бліх! — гукає Віолінка, розгортаючи лисиччине хутро.

— Я їх продала, — зі слізьми признається Хитруся. — В самої серце крається… Але ж це заради вас, треба ж із чогось жити!

— Кому продала?

— Циганові, в цирк, у нього лишилось мало, і він дав оголошення… Вони самі згодились.

— Як ти могла?! Як ти могла?! — волає Мишібрат.

— Такі милі, такі гарнюні блошки, — плаче Віолінка.

Хитруся стає навколішки на соломі й, припавши головою до балки, заходиться плачем.

— Не нападайтесь так на мене, — шепоче, — я ж зробила це для вас.

І півень оцінює її самопожертву.

— Не плач! Настане час, і ми визволимо їх, не журись, ти справжня, вірна наша товаришка, — каже, гладячи їй кучерики й цілуючи мокру від сліз лапку.