Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Перевидання:
Bruno Schulz 1892—1942…, s. 157.
Перекладна проза
Коли читаємо першу половину книги, складається враження, що авторка хоче показати нам механізм кар’єри, що, як і багатьох сучасних письменників, її увагу привертає явище підкорення життя сильною особистістю, таємні змови й порозуміння, до яких вдається надлюдська доля з людською волею й розумом — проблематика й містика успіху. Коли читаємо далі, бачимо однак, що цей досконалий аналіз явища кар’єри є для авторки лише засобом для вирішення важливішого завдання, що від окремого випадку вона прямує до більш універсального аспекту, до свого роду повного діагнозу життя й долі людини.
Люсьян Даґерн, передчасно подорослішала дитина повоєнного покоління, дуже рано приходить до чіткого й тверезого розуміння системи сучасного життя, невблаганного механізму, який прирікає мільйони людей на безплідне існування на дні суспільства, і, переповнений відразою до ролі експлуатованого, з усією силою юначого максималізму визначає собі в цій системі місце на вершинах. Вільний від сентиментальних ілюзій, знаючи лише один романтичний жанр — романтику гри, інтриги й політики, він чітко бачить, коли треба докласти всю енергію, кинути на ваги всю мужність, нещадність і волю до перемоги, щоб підпорядкувати собі механізм життя. Він схильний до цього за своєю природою. Володіє тією постійною зосередженістю, тією високою напругою, що характерні для досконало функціонуючих інструментів. Авторка слушно підкреслює, що ціною переваги таких людей стає їхня внутрішня пустка, відсутність почуттів, внутрішня байдужість. Бачимо Люсьяна, гнаного запалом волі вирватися з обмеженості своєї убогої екзистенції, який спритністю, запеклою наполегливістю, щасливою випадковістю досягає успіху за успіхом на шляху до підкорення життя.
Однак допускається істотної помилки. В нетерплячці змити з себе тавро меншовартості, яке вбачає у всіх симптомах й інстинктах сентименталізму, серця та людських слабкостей, він, як виявляється, занадто поспішно викреслює з життєвого рахунку позицію почуття — ще перед тим, як життя дозволить йому пізнати вагу й діапазон цієї струни людської душі. Він прорахувався із мірою сил власної природи, і природа жорстоко мстить йому за це. Біля самої мети, досягнувши того, чого прагнув, на порозі подальших успіхів, він відчуває пустку, розчарування, розпад у самій серцевині своїх прагнень та амбіцій. Пізнає ілюзорність успіхів, внутрішню нікчемність цілей. Приходить відповідь приглушеного почуття. Люсьян закохується у дружину свого приятеля — звичайну жінку, покривджену життям і нещасну; закохується фатальною й нещасливою любов’ю, і вперше в житті кохає без розрахунку, всупереч усім своїм амбіціям, уперше з болісним відчуттям слабкості й нікчемної залежності від коханої істоти. І в цій слабкості, в цій відмові від пихи, у визнанні любовної катастрофи він уперше знаходить повноту щастя. Власне в тому, чого він усе життя соромився, з чим жорстоко боровся в собі — у слабкості, залежності, прийнятті власної поразки приховувалася суть його життя, в ганьбі відкинутої любові містилося джерело його глибокого й гіркого щастя. Оте сильне відчуття трагізму кохання, майже релігійне ставлення до цієї могутньої стихії споріднює авторку цієї досконалої книги із Зоф’єю Налковською, на яку вона багато в чому схожа.
* * *
Це роман про нову жінку. Вона давно передчувалася, її прихід пророкувався, передбачалися форми її існування. Література останніх сорока років з напруженою увагою схиляється над цією ретортою, в якій вона готується й формується з усіх інгредієнтів часу. Намагалися штучно прискорити її розвиток, передчасно вивести її з реторти в комплекс тез та ідей, наказували жити й рухатися цим анімованим рецептам. Анґе Зайдлер обирає інший шлях індукції і спостереження. Вона переконана, що нова жінка вже живе й бореться посеред нас — треба тільки вміти побачити її, відгадати її співчутливим розумінням. Побачити не як виняткове, виплекане на інтелектуальних вершинах явище, а присутнє всюди довкола нас — на бруківці великих міст, де вона, в дешевій елегантності своїх суконь, поспішає молодим, швидким кроком співробітниць великих журналів, фабрик, офісів: у мільйонах осіб ця нова істота без патосу й високих слів бореться за нову форму життя й людської гідності. Ще не розуміючи саму себе, але сміливо довіряючись власним інстинктам, вслухаючись у свою найглибшу сутність, вона прагне дійти усвідомлення самої себе, самовизначення. Елізабет Лєнард — це не манекен, покликаний персоналізувати тези авторки. Анґе Зайдлер будує її із тисячі конкретних деталей, її образ постає в наших очах із тисячі інстинктів та непередбачуваних реакцій, які не поєднуються в жодну позірно суцільну лінію.