Кров і пісок

По смерті матері донья Соль отримала чималий спадок і незабаром вийшла в Мадриді заміж за чоловіка набагато старшого — зате він був дипломат і представляв Іспанію в столицях найбільших держав. Дівчині, яка прагнула блискучого життя і постійної зміни вражень, це давало приємну можливість помандрувати світом.

— Ох і повеселилося це дівча, Хуане! — казав повірений. — Скількох чоловіків звела вона з розуму за десять фоків у всіх кінцях Європи! Це не жінка, а географічний атлас із таємними позначками на кожній сторінці. Я певен, вона може поставити на карті хрестики біля кожної з великих столиць. Дівчинка націлялася високо. А бідолашний посол зрештою помер — напевне, з нудьги, бо кінець кінцем йому вже не було куди їхати. Посилають доброго сеньйора представляти нас до якоїсь столиці, і не минає й року, як королева чи імператриця тієї країни пише в Іспанію і просить відкликати посла з його жахливою дружиною. Газети називали її «іспанською чаклункою». Скільки коронованих голів вона заморочила!.. Королеви боялися її приїзду, немов холери. І настав час, коли для бідолашного посла не лишилося жодного місця, де він міг би виявити свій хист, окрім американських республік. А що був він благородний сеньйор, прихильник монархії і чоловік твердих принципів, то вирішив за краще померти... Проте не думай, ніби дівчинка цікавилася тільки особами, які їдять і танцюють у королівських палацах. Чого лише не розповідають про неї!.. Вона не терпить середини — їй подавай або все, або нічого. То злітає під саме небо, то шукає собі розваги, длубаючись у землі. Мені розповідали, ніби в Росії вона закохалася в одного з тих патлатих, що кидають бомби, такого собі хлопчика з жіночим личком, який не зважав на неї, бо вона відривала його від діла. Проте дівчинка все бігала за ним і бігала, аж поки його повісили. А ще кажуть, ніби в Парижі у неї був роман із художником, і той навіть намалював її в чім мати спородила, а щоб не впізнали хто це, вона, коли позувала, затуляла обличчя долонею, і потім ту картину начебто сфотографували і використали як етикетку для сірникових коробок. Та це, мабуть, брехня: люди звикли перебільшувати. А от те, що вона була у великій дружбі з одним німцем, який пише опери, скидається на правду. Коли б ти чув, як вона грає на фортепіано!.. А як співає! Не гірше за тих артисток, що приїздять на Великдень у театр Сан Фернандо. І не думай, ніби співає вона тільки по-італійському. Ця жінка розмовляє якою хочеш мовою: французькою, англійською, німецькою. Її дядько, маркіз де Морайма, чоловік, як ми з тобою знаємо, досить неотесаний, якось сказав у клубі Сорока п’ятьох, що не здивувався б, якби вона заговорила латиною... Яка дамочка, га, Хуанільйо? Правда ж цікава жінка?

Дон Хосе говорив про донью Соль із щирим захватом. Він вважав незвичайними й гідними подиву геть усі пригоди цієї дами — і вигадані, й не вигадані. її аристократичне походження і багатство навіювали йому по меншу пошану, аніж Гальярдо. Обидва розмовляли про маркізову небогу, схвально всміхаючись, захоплюючись тими вчинками, які викликали б у них цілий потік нешанобливих зауважень, коли б ішлося про іншу жінку, що її вони, звичайно, порівняли б із рудою пишнохвостою хижачкою, оспіваною в байках.