Кров і пісок

— Дякую. Ну як родина — усі здорові?..

Донья Соль стримано засміялась і пустила коня клусом. Лунко зацокотіли по бруківці підкови, й чоловіки рушили слідом за дамою, мов почесний ескорт. Засоромлений Гальярдо трюхикав у хвості. Він ніяк не міг отямитись від розгубленості і невиразно здогадувався, що змолов дурницю.

Вони проминули околиці Севільї і поскакали берегом річки; залишилася позаду Золота вежаЗолота вежа — зведена на березі Гвадалквівіру у Севільї під час арабського панування.. Складав частину стін та укріплень, що оточують місто. Викладена керамічною плиткою, яка, відбиваючи сонячне проміння, створює враження золотого сяйва.; потяглися тіняві сади з алеями, посипаними жовтим піском, а далі дорога, край якої стояли обабіч заїзди й. таверни.

Наблизившись до Таблади, вершники побачили багато екіпажів. Біля загорожі, яка відділяла пасовище від обори, де була худоба, на зеленій рівнині чорнів величезний натовп.

Петляючи луками, котив свої води Гвадалквівір. На стрімкому, протилежному березі височіла увінчана руїнами старого замку гора, а на її крутих схилах тулилося село Сан Хуан де Аснальфараче. Сільські хатини біліли поміж тьмяним сріблом оливняків. На другому кінці широкого обрію, де по синьому небі пливли білі пухнасті хмарини, видніла Севілья — безкрає море дахів, над яким здіймалося громаддя собору й височіла красуня ХіральдаХіральда — висока вежа, колишній мінарет великої мечеті в Севільї, побудована наприкінці XII ст.; після вигнання маврів мечеть була перетворена на собор, а Хіральда — на дзвіницю. Хіральда оспівана в літературі Сервантесом, Ф. Г. Лоркою, Р. Альберті та ін., забарвлена вечірнім сонцем у ніжний рожевий колір.

Вершники насилу протиснулись крізь густий натовп. Заінтриговані дивацькими вихватками доньї Соль, сюди з’їхалися майже всі дами Севільї. Сидячи в екіпажах, подруги вітали чарівну амазонку і захоплювалися, яка вона гарна у своєму чоловічому вбранні. Були тут і маркізові дочки — двоюрідні сестри доньї Соль, — і дівчата, і заміжні, що приїхали сюди з чоловіками. Вони радили їй бути обачною. На бога, Соль! Не лізь прямо на роги!..

Верхівці в’їхали в загороду. Простолюд, який зібрався помилуватися незвичайним видовищем, вітав їх оплесками.

Побачивши здалеку і зачувши нюхом ворога, коні стали рватися з рук, іржати й ставати дибки під дужою правицею вершників, що туго натягували повіддя.

Бики розташувалися посеред загороди. Одні спокійно паслися або, підігнувши ноги й опустивши морду, нерухомо лежали на зеленій трохи пожовклій траві зимового лугу. Інші, не такі спокійні, раз у раз зривалися бігти до річки, і тоді мудрі й шановані ватажки, дзеленькаючи бубонцями, підвішеними на шиї, кидались утікачам навперейми; пастухи допомагали завертати непослухів — вони жбурляли камінці з метавок, цілячись у роги.

Верхівці довго стояли на місці, ніби про щось радилися. Глядачі хвилювалися, чекаючи чогось незвичайного.

Перший помчав уперед маркіз з одним зі своїх друзів. Обидва вершники під’їхали до самої череди. Спинивши коней, вони звелися на стременах і стали вимахувати гаррочами та гучно кричати, намагаючись наполохати тварин. Чорний бик з могутніми рогами відділився від інших і потрюхикав у глиб загону.