Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Та минало кілька тижнів цього запаморочливого життя, коли за кожну кориду Гальярдо отримував по п’ять тисяч песет, і він починав нарікати, наче відлучена від батьків дитина.
— Як прохолодно зараз у моєму домі в Севільї! Як там затишно й чисто — бідолашна Кармен стежить, щоб усе блищало, як у срібній чаші! А як смачно готує мама!..
Він забував про Севілью лише тоді, коли випадав вільний вечір — бо наступного дня не було кориди — й уся квадрилья в супроводі любителів, які прагнули, щоб у тореро залишилися найкращі спогади про їхнє місто, рушала в кафешантан, де матадорові належало все: і жінки, і пісні, і танці.
Повернувшись додому на зимовий відпочинок, Гальярдо відчував радість принца, що відмовляється від високих почестей заради втіх простого життя.
Прокидався пізно, не думаючи, що спізнюється на поїзд, не відчуваючи ніякого хвилювання на згадку про бій биків. Нічогісінько не треба робити ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра! Усі його подорожі обмежуватимуться вулицею Змій та площею Сан Фернандо. Настрій у домі був тепер зовсім інший. Знаючи, що ці кілька місяців Хуан житиме дома, в повній безпеці, дружина й мати ставали невпізнанні, здавались веселими і щасливими.
Помахуючи ціпком із золотою головкою, Гальярдо виходив на денну прогулянку — фетровий капелюх збитий набакир, на пальцях сяють великі брильянти. У передпокої завжди чекало на нього кілька чоловіків, що тулилися до ґратчастих дверей, крізь які виднілося біле, блискуче патіо, чисте й прохолодне. Від цих засмаглих людей у брудних сорочках і подертих крислатих капелюхах плинув терпкий запах поту. Серед них були наймити, що мандрували в пошуках роботи і, проходячи через Севілью, не соромилися попросити допомоги в славетного матадора, якого називали «сеньйор Хуан». Інші прохачі жили в місті, вони зверталися до еспади на «ти» і кликали його «Хуанільйо». Цих Гальярдо легко впізнавав і теж називав їх на «ти» — як людина, що постійно спілкується з безліччю народу, він мав добру пам’ять на обличчя. Здебільшого то були друзі його дитинства — по школі або по бродяжництву.
— Доводиться сутужно, еге?.. Усім тепер живеться нелегко.
І, не чекаючи, поки підбадьорений його привітністю прохач почне по-дружньому оповідати йому про свою скруту, матадор обертався до Гарабато, що стояв, тримаючись за ручку дверей.
— Скажи сеньйорі, нехай дасть по кілька песет на кожного.
І виходив на вулицю, насвистуючи якусь пісеньку, пишаючись своєю щедрістю, радіючи, що життя таке гарне.
З дверей ближньої таверни вибігали діти шинкаря Монтаньеса та завсідники. Вони всміхалися й витріщалися на тореро з такою цікавістю, ніби бачили його вперше.
— Вітаю вас, кабальєро!.. Щиро дякую, але я не п’ю, — і Гальярдо чемно відводив рукою повний по вінця келих, якого підносив йому котрийсь із шанувальників.
Матадор ішов далі, аж поки, вже на іншій вулиці, його не спиняли старі жінки, материні подруги, і якась обов’язково просила, щоб він хрестив у неї онука. Її донька ось-ось народить, а зять, переконаний «гальяр-дист», що вже не раз встрявав у бійки біля цирку, захищаючи честь улюбленого матадора, не зважується попросити його про це.
— А хай йому абищо! Чи я вам нянька?.. У мене вже тих хрещеників, як у сирітському притулку.
Щоб відкараскатись від жінок, він посилав їх до своєї матері. Як вона скаже, так він і зробить. І рушав далі, не спиняючись уже до самої вулиці Змій, з ким — просто вітався, а з ким і пройтися не гордував, щоб знайомий міг похизуватися його дружбою під заздрісними поглядами перехожих.
Потім Гальярдо заходив до клубу Сорока п’ятьох подивитися, чи там немає його повіреного; це було аристократичне товариство з обмеженою кількістю членів, як свідчила його назва, де розмовляли тільки про биків та коней. Воно складалося із заможних любителів кориди і скотовласників — найшанованішим серед них був маркіз де Морайма, якого в клубі завжди слухали, наче оракула.
Під час однієї з таких прогулянок, у четвер пополудні, Гальярдо, прямуючи, як звичайно, до вулиці Змій, відчув бажання зайти в церкву святого Лаврентія.
На майдані, перед папертю, вишикувались у ряд розкішні екіпажі. Кращі люди міста молилися того дня перед чудотворним образом Ісуса Христа, могутнього владики. З карет виходили дами у чорних сукнях та гарних мантильях; приваблені таким напливом жінок, набивалися в церкву й чоловіки.