Кров і пісок

Коли, вимучений й стомлений, Гальярдо виходив з поїзда й опинявся на вулицях святкового міста, прикрашених прапорцями та арками, йому доводилося ще й витерпіти муки урочистої зустрічі. Шанувальники чекали його й проводжали аж до готелю. Ці люди, які добре виспалися й були в чудовому настрої, весело плескали матадора по плечах, тиснули йому руку і хотіли бачити його радісним і балакучим, немовби зустрівшися з ними, він мав зазнати найвищої втіхи.

Дуже часто в місті давали не одну кориду, і Гальярдо мусив виступати три або й чотири рази підряд. У такі дні змучений втомою матадор, не можучи заснути після щойно пережитого збудження, махав рукою на умовності і сідав у самій сорочці на порозі готелю подихати свіжим повітрям. «Хлопці» з квадрильї, що мешкали в тому самому заїзді, мов слухняні школярі, не відходили від маестро. Часом хтось із найсміливіших просив дозволу прогулятися по залитих вогнями вулицях та по ярмарковому майдану.

— Завтра Міурині бики, — казав еспада. — Знаю я, чим закінчуються такі прогулянки. Повернешся аж уранці, хильнувши зайвого, або підхопиш якусь кралю та й утратиш силу. Ні, не ходи нікуди. Нагуляєшся, коли закінчимо.

І після останньої кориди — як ще лишалося кілька днів до найближчого виступу в іншому місті — квадрилья не квапилася з переїздом, і починалася весела гульня. Закинуті далеко від родин, тореро складали честь і вину, й жінкам у товаристві шанувальників, які інакше й не уявляли життя своїх богів.

Оскільки кориди відбувалися тільки в дні місцевих свят, матадорові доводилося робити багато безглуздих переїздів. Виступивши в якомусь місті, він їхав на протилежний кінець Іспанії, а через чотири дні повертався назад і виходив на арену в сусідньому селищі. У літні місяці, коли кориди відбувалися найчастіше, він, по суті, жив у поїздах, роз’їжджаючи в усі кінці Півострова; вдень — убивав на аренах биків, а вночі — куняв у вагонах.

— Якби, витягти в одну лінію усе, що я наїздив за літо! — казав Гальярдо. — Можна було б добратися до Північного Полюса, а то й далі.

На початку сезону він завжди вирушав у мандри з радістю, думаючи про любителів, які розмовляли про нього цілий рік і тепер нетерпляче, чекають його приїзду; про несподівані знайомства; про пригоди, що їх обіцяла йому властива жінкам цікавість; про готелі з їхньою різноманітною їжею, про неспокій, тривоги і хвилювання, яких вія не знав протягом безтурботних днів, прожитих у Севільї або в сільській самотині Рінконади.