Бісова душа, або Заклятий скарб

Чоботи так і не повернулися. Певно, разом зі економ Яги скінчилося і їхнє існування. Миколка дуже через це засмутився і знову став більше схожий на дитину. Зрештою він не стримався і заревів, розмазуючи по щоках сльози впереміш із павутинням і гидотною слизотою, що залишилася після Яги. Чоботи, пояснив хлопчик, навмисне призначені були для загибелі старої, але якби та спромоглася спіймати їх, то неодмінно б знищила. Тому вони і переховувалися у Вовкограді, куди Яга потрапити не могла. Через те і накинулася на них першого разу і навіть полонила один — той, який лівий…

— Синку, — неголосно сказав Андрій, — вони ж обидва були ліві.

— То для нас. Самі ж вони розрізняли, який на ліву ліву ногу Яги одягається, а який — на праву ліву, — пояснив крізь сльози Миколка. — А ще вони знали, що разом із Ягою і самі щезнуть. І от, все-таки… — І він знову заридав.

Чого Андрій ніколи не вмів, то це заспокоювати дітей, які плачуть. Але якось усе ж розрадив хлопця. Розірвавши на клапті змінну Андрієву сорочку, стерли з себе павутиння і слизоту.

Вони вийшли на ґанок і побачили, що замість села навколо стояли невисокі кургани. На одному з них прилаштувалася і хатка Яги.

— Виходить, ми так і залишилися у Вирії, — здогадався Миколка. — Дядьку, але ви ж мене вдруге ніде не залишатимете?

— Та вже бачу, що простіше з собою взяти, — насупив брови Андрій.

І, переночувавши на одному з курганів, подалі від хатки, вони поїхали на південь, до витоку Случі: так наказало люстерко.

Тепер, коли дивний Кисим із татарами лишився позаду, а Яга загинула, здавалося, ніщо не загрожувало подорожі. Але Андрієві не давали спокою слова старої бісівки про річку Горинь, на яку слід було «з’їздити і подивитись». На що подивитись?

Ярчук знав, що Горинь перетинала їхній шлях. Щоправда, річка ця чималенька, може, іще й не зустрінуться з тим, про що Яга казала.

Та Андрієві у се якось не вірилося.