Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Ні, його цікавили зовсім не книжки. В наших краях, де вистріляно всю здобич, він майже щодня вертався додому з ловецькими трофеями. Якщо раз на рік у наших полях заводився заєць, він кінець кінцем ставав здобиччю Люка; як зараз бачу: хлопець іде головною алеєю винограднику й радісно піднімає вгору закривавленого зайця, стиснувши в кулаці його довгі вуха. Я завжди чув, як він вирушає на світанку. Я розчиняв вікно, з ранкової мли долинав його дзвінкий голос:
— Піду огляну перемети.
Він завжди дивився мені просто в очі і спокійно витримував мій погляд: він не боявся мене. Він взагалі не знав страху.
Іноді я їхав на кілька днів і якщо несподівано вертався, то звичайно, заходячи в дім, чув запах сигар, на підлозі у вітальні я не бачив килима і знаходив сліди перерваного бенкету. (Скоро я, бувало, за поріг, як Женев'єва та Юбер запрошували своїх приятелів і справляли гульбу, незважаючи на мою сувору заборону; а ти їм потурала, підохочувала на цей непослух. «Треба ж підтримувати стосунки», — казала ти). І в таких випадках миротворцем посилала до мене Люка. Його дуже смішило, що я наганяю всім страху.
— Вони саме танцювали у вітальні, а я взяв та й гукнув: «Дядько йде! Дивіться, он він на стежці!..» Аби ти бачив, як вони тікали!.. Тітка Іза і Женев'єва схопили таці з бутербродами і гайнули назад, у буфетну. Ото переполох був!
Тільки для самого хлопця, для нього єдиного я не був пострахом. Іноді я йшов з ним до річки — подивитися, як він вудить. Цей непосида умів годинами нерухомо чапіти на березі, мов та верба, і руки його ворушилися так само тихо й повільно, як її гілки. Женев'єва слушно казала, що в нього не артистична душа. Мовляв, він ніколи не вийде на терасу помилуватися місячним сяйвом. Він не міг захоплюватися природою, бо сам був часткою природи, злитою з нею, одною з сил її, живим джерелом серед чистих джерел.
Я думав про те, як рано відвернулася від нього доля: мати померла, батька було невільно згадувати в нашому домі, з малого віку в інтернаті,— занедбана дитина. Хіба цього всього не досить було б для мене, щоб моя душа дихала жовчю й ненавистю? А він так і світився радістю. Всі його любили. Яким дивним здавалося це мені! Адже мене всі ненавиділи! А його всі любили, навіть я. Він до всіх усміхався, і до мене теж, хоч усміхався до мене не більше, ніж до інших.
Все в цьому хлопцеві було природно, і що мене найбільше вражало у міру того як він підростав — це чистота, це невідання зла, байдужість до спокуси зла. Наші діти також були добрими, нехай так, Юбер був просто зразковим хлопцем, як ти казала. Віддаймо тобі належне, це плоди твого виховання. Якби Люк ще жив і став би дорослим, за нього б не довелося турбуватися. Чистота його не здавалася набутою чи свідомою: то була прозорість струмка з кам'янистим дном. Вона світилася в ньому, як роса в траві. Я розповідаю про цю його рису, бо вона мене глибоко вразила. Твої моралізування, натяки, бридливі гримаси, закопилені губи не могли б дати мені справжнього розуміння природи зла. Я збагнув її мимоволі, лише завдяки цьому хлопцеві; це стало мені ясно лише набагато пізніше. Ти от гадаєш, що весь рід людський носить на собі печать первісного гріха, але ні одне око не знайшло цієї виразки в Люка: він вийшов з рук гончара довершеним і без найменшої щербинки. Зате я перед ним відчуваю всю свою неповноцінність.
Чи можна сказати, що я шанував його як сина? Ні, я любив його за те, що він анітрохи не скидався на мене. Я добре знаю, що саме Юбер та Женев'єва перебрали від мене: жадібність, зажерливу любов до життєвих благ, зневажливу владність (Женев'єва третирує свого чоловіка без усякого жалю і така ж пихата, як я). А Люк зовсім інший, я був певен, що не побачу в ньому своєї подоби.
Більшу частину року я про нього навіть не думав. Батько брав його до себе на Новий рік та великдень, а літні канікули він проводив у нас. Покидав наш край він у жовтні разом з іншими перелітними пташками.
Чи був він побожним? Ти казала про нього:
— Навіть на такому маленькому ледащові, як Люк, видно вплив святих отців. У неділю він завжди причащається… Правда, молитви він одтарабанює нашвидку. Та зрештою кожен дає що може, більше нічого від нього вимагати.