Сплячі красуні

— Та спеціалістка, з якою я щойно балакала — вона працює у федеральній агенції, і ми з нею подружки, я їй вірю — має внутрішню інформацію. Вона сказала, що за їхніми підрахунками вісімдесят п’ять відсотків жінок у Тихоокеанському часовому поясі вже в ауті. Нікому цього не кажи. Щойно це потрапить в інтернет, розпочнеться пандемоніум.

— Що ти хочеш сказати цим в ауті?

— Я кажу, що вони не прокидаються. На них формується таке… вони ніби в коконах. Оболонках, покровах. Схоже, що матеріал цих коконів складається з церумену — вушної сірки — а також з себуму, отого масного шкірного сала, що в нас на крилах носа, зі слизу… і чогось іще, чого ніхто не може зрозуміти, якогось незнаного протеїну. Воно відновлюється майже так само швидко, як здирається, але не намагайтеся його прибирати. Вже були… ексцеси. Гаразд? Неробіть-спроб-прибирати-ту-штуку!

На цьому останньому пункті, сенсу в якому було не більше, ніж в решті, голос Мікейли прозвучав нехарактерно суворо.

— Мамо?

— Так, Мікейло. Я досі тут.

Тепер її дочка заговорила схвильовано… гаряче:

— Це почалося між сьомою і восьмою за нашим часом або між четвертою і п’ятою за стандартним тихоокеанським, тому так різко й вразило жінок на захід від нас. Отже, у нас ще цілий день. Ще майже повний бак.

— Повний бак… годин без сну?

— Бінго.

Мікейла перевела подих.

— Я розумію, як божевільно це звучить, але я жодним чином не жартую. Ти мусиш тримати себе в притомності. І тобі треба прийняти певні серйозні рішення. Мусиш подумати, що тобі робити з твоєю в’язницею.

— Моєю в’язницею?

— Твої утримувані почнуть засинати.

— Ох, — озвалася Дженіс. Вона раптом второпала. Принаймні почасти.

— Мушу бігти, мамо. У мене прямий ефір, і продюсер уже шаленіє. Зателефоную, коли зможу.

Котс залишилася на дивані. Її погляд знайшов обрамлену фотографію на столі. На ній у своїй хірургічній уніформі широко усміхався покійний Арчибальд Котс, тримаючи на руках їхню новонароджену доню. Померлого від інфаркту в нестерпно несправедливому тридцятирічному віці Арчі вже не було майже стільки, скільки він прожив. На фото в Мікейли на лобі було видно білуватий шматочок плаценти, наче якийсь обривок павутиння. Директорка дорікала собі, що не сказала дочці, як любить її… але цей жаль затримався лише на кілька секунд. Треба було працювати. Знадобилося кілька секунд, щоб збагнути проблему, але відповідь на питання: «Що робити з жінками у в’язниці?» — не здавалася Дженіс такою, що має багато варіантів. Стільки часу, скільки зможе, вона мусить робити те, що робила завжди: підтримувати порядок й запобігати накопиченню лайна.

Своїй секретарці Бланш Мак-Інтай вона сказала, щоб знову подзвонила додому їхнім фельдшеркам. Після цього Бланш треба зателефонувати Лоренсу Гіксу, віце-директору, і поінформувати його, що термін на відновлення сил після видалення зуба мудрості скасовано; йому наказано негайно з’явитися в офіс. І, врешті, їй потрібно було, щоби Бланш довела до відома кожного чергового офіцера: в зв’язку з ситуацією в країні кожний працює подвійну зміну. Директорка мала серйозні сумніви, з’явиться на роботу наступна зміна чи ні. У надзвичайних ситуаціях люди не схильні до того, щоб покидати своїх близьких.