Сплячі красуні

— Я тепер думатиму, як обговорити це з моїм психотерапевтом.

Вона розсміялася, задоволена.

Клінтові спало на думку, і то не вперше, що, якби обставини були цілком іншими, йому б хотілося бути з Джінет Сорлі друзями.

— Слухайте, Джінет. Ви знаєте, хто такий Ворнер Вулф? — Нумо, до відео! — вмент відгукнулася вона показово зімітованою фразою. — А чому ви питаєте?

Гарне питання. Дійсно, чому він це запитав? Хіба стосувався тут бодай чогось той старий спортивний оглядач? І яке значення могло мати те, що його поп-культурна компетенція (як і його зовнішність) були дещо неактуальними?

Інше, краще, запитання: чому Лайла йому збрехала?

— Та хтось згадав про нього в розмові. Мені це здалося забавним.

— Овва, мій батько його любив, — сказала Джінет.

— Ваш тато.

Уривок «Гей, Джуд» пролунав з його телефону[88]. Поглянувши на екран, Клінт побачив фото своєї дружини Лайли, котра зараз мала б перебувати вглибині країни снів; Лайли, котра може пам’ятати, а може й не пам’ятати Ворнера Вулфа; Лайли, котра йому збрехала.

— Мушу відповісти, — сказав він Джінет, — але я недовго. Можете поки пройтися туди, до городу, повисмикувати якісь бур’яни, а, можливо, заодно згадаєте, що вам снилося вночі.

— Зрозуміло, приватність, — сказала вона і вирушила до городу.

Клінт знову махнув у бік північної стіни, показуючи тому офіцерові, що пересування Джінет санкціоноване, а потім натиснув «ПРИЙНЯТИ».

— Агов, Лайло, ну як наші справи? — враз зрозумівши, щойно це вискочило в нього з рота, що саме такими словами розпочинає співбесіди зі своїми пацієнтками.

— Ой, та як звичайно, — сказала вона. — Вибух метової лабораторії, подвійне вбивство, виконавиця під замком. Я її запопала, коли вона майже геть вгашена чимчикувала вгору Головатим Пагорбом.

— Це ж жарт, авжеж?

— Боюся, ні.

— Свята срака. З тобою все гаразд?

— Дію на чистому адреналіні, а так у порядку. Втім, потребую певної допомоги.

Вона пояснювала деталі. Клінт слухав, не перепитуючи. Джінет взялася до роботи вздовж рядка горошку, вириваючи траву і наспівуючи щось життєрадісне про те, як піде у передмістя до річки Гарлем, щоби в ній втопитися[89]. У північному кінці тюремного двору до садового крісла підійшла Ваннеса Лемплі, щось сказала Донові Пітерзу і зайняла його місце, а Пітерз тим часом потюпав до адміністративного крила, похнюпивши голову, наче школяр, якого викликали в кабінет директора. Якщо хтось і заслуговував на такий виклик, то саме цей мішок тельбухів і рідин.