Сплячі красуні

— Це так, курва, лячно, — промовила Дженіс. — І це не та фраза, якою я користуюсь легко.

Клінт радів, що сюди їде Лайла. Що б там зараз не відбувалося між ними, він хотів побачити її обличчя.

— Мушу зателефонувати синові, — промовив Клінт, здебільшого сам до себе.

У камеру просунув голову Ренд Квіґлі, офіцер на цьому поверсі. Він кинув швидкий нервовий погляд на безпорадну жінку з оповитим обличчям, а вже потім кахикнув і підступив до директорки:

— ОЧП[103] шерифа з її арештанткою за двадцять-тридцять хвилин. — Він затримався на зайву хвильку. — Почув від Бланш про подвійну зміну, пані директорко. Залишатимусь тут стільки, скільки буду вам потрібен.

— Молодчага, — сказала вона.

По дорозі Клінт коротко повідомив директорку про жінку з місця вбивства і про те, що Лайла везе її сюди. Значно більш занепокоєна тим, що їй розповіла Мікейла, Котс виявила нехарактерну для неї байдужість до такого порушення протоколу. Клінта це заспокоїло, проте лише на кілька секунд, оскільки потім вона приголомшила його всім, що сама вже знала про Аврору.

Перш ніж Клінт устиг перепитати, чи вона, бува, не жартує, Котс показала йому свій айфон з передньою шпальтою «Нью-Йорк Таймз»: «ЕПІДЕМІЯ» — бив на ґвалт заголовок двадцятим кеглем. У самій статті повідомлялося, що вві сні на жінках формуються покрови, що вони не прокидаються, що в західних часових зонах були масові заворушення і пожежі в Лос-Анджелесі та Сан-Франциско. Й нічого про те, що трапляється щось зле, якщо прибрати ту вуаль, зауважив Клінт. Можливо, тому, що це лише поголоска. Можливо, тому, що це правда, і преса уникає розпалення повномасштабної паніки. Хто наразі може це точно знати?

— Зателефонуєте синові за кілька хвилин.

— Але ж, Клінте, це збіса серйозна проблема. У цій зміні ми маємо шість офіцерів, плюс ви, я, Бланш в офісі і ще Данфі в господарчому блоку. А в нас сто чотирнадцять утримуваних жінок, і сюди їде ще одна. Більшість офіцерів — вони, як Квіґлі, розуміють, що мають обов’язок, і я сподіваюся, вони якийсь час витримають цю напругу. За що я дякую Богу, оскільки не знаю, коли ми можемо очікувати на підкріплення і якою буде його кількість. Розумієте?

Клінт розумів.

— Гаразд. По-перше, доку, що робитимемо з Кітті?

— Ми зв’яжемося з ЦКЗ, попросимо, щоб прислали якихось хлопців у захисних костюмах, хай приїдуть, вивезуть її, проведуть обстеження, але… — Клінт розвів руками, показуючи, наскільки безглуздим це мусить бути. — Якщо це так поширилося, як ви мені розказали, і преса, здається, це явно підтверджує, ми не отримаємо жодної допомоги, допоки щось допоміжне там не з’явиться. Правильно?