Я набрав Пашу на мобільний, але він був «під куполом» — тобто у залі засідань Верховної Ради. Трубку взяв Олесь, і ми обговорили політичну ситуацію в країні, шанси демократичних сил на виборах, а також останні новини у царині культури — речі, повністю протилежні тим, якими займався мій партнер, а Олесів шеф — депутат Павлюк–паша, та ще й до того ж зовсім далекі від мого бізнесу.
Проте між іншим я довідався, що шановний пан депутат по обіді планує працювати у своєму банківському кабінеті, тому віддзвонився гуманоїдам і сам призначив час виклику на килим. Нічого, в крайньому разі почекають у приймальні, якщо Паша буде зайнятий.
Із настанням незалежності Київ отримав статус справжньої столиці й почав приваблювати цілі орди заробітчан — повій, таксистів, будівельників, бізнесменів. Але якщо повії з таксистами мають властивість швидко розчинятися серед місцевих жителів — адже саме для того вони й приїздять, то бізнесмени завжди хочуть загарбати, захопити місто. Вони приносять із собою голодне нахабство, замішане на провінційній безпосередності, і повинні минути роки, поки усе це остаточно перевариться у великому столичному котлі, додавши до місцевого борщу хіба що одну невеличку смакову нотку. Саме з цієї породи були гуманоїди: найхитріші, найспритніші у своїх Кримах, Харковах, Закарпаттях — вони вирішили, що вайлуваті та ліниві кияни — легка здобич. І треба зауважити, не вони перші.
Згадаймо хоч би орду з Дніпропетровська, яка посунула сюди слідом за своїм отаманом, новообраним президентом Кучмою. Княже місто, владні повноваження, театри, іноземні посольства — якої іще здобичі треба спортивним хлопцям на БМВ та колишнім комсомольцям у дорогих, але незручних костюмах? Вони хазяйнували тоді на повну катушку, ділили все і вся, але й озирнутися не встигли, як поступово перетворилися на киян.
Цей хитрий трюк Київ продемонстрував свого часу й мені — приїхавши сюди, як усі, щоб завоювати та підкорити місто, я не помітив, як раптом сам став Києвом, маленькою частинкою цих вулиць, будинків, людей. Щоправда, на відміну від дніпропетровських ординців, я був самітником, таким собі д’Артаньяном, який сподівався тільки на власну шпагу. Але Київ стоїть на цьому місті не першу тисячу років, він бачив і самотніх авантюристів, і бригади бандитів, і навали орди — і усіх їх перетравив, переплавив, пережував. Тому за десять років дніпропетровські вже поміняли спортивні штани на джинси, навчилися носити костюми від Valentino, стали їздити вулицями без поспіху, зі специфічною київською лінькуватістю, проводжаючи очами гарних жінок і пропускаючи людей на переходах. Тепер вони вже у свою чергу з подивом витріщалися на агресивних та різких донецьких, передові загони яких пару років тому на чорних джипах увірвалися в столицю і стали закріплятися тут, готуючи прихід свого президента.
Бо ж іще за часів давньої Русі князі воювали за цю територію не для того, щоб узяти данину, а щоб утвердитися тут, сісти на престол і таким чином самим стати столицею. Чернігівський князь змінював на престолі турівського, а полоцький — переяславського. Так тривало сотні років, аж поки з’явився половецький напівкровка Андрій Боголюбський, який першим не схотів ставати Києвом, тому й спалив столицю свого діда Мономаха разом із могилою батька Довгорукого, який за 12 років до того вже остаточно перетворився на шматочок цього міста, а точніше, грудку його землі.
Сподіваюся, теперішні завойовники не наслідуватимуть цей приклад. Сапула каже: Київ упаде перед донецькими. Бо в історії ще не було жодної осідлої цивілізації, яка б зуміла протистояти степовикам.
Але це ж далеко не перша в нашій історії орда. Татари, ногайці, печеніги, половці, москалі, німці — де вони всі? А місто — тут. Яскраве, зелене, по–літньому бешкетницьке. Дивиться на мене через вікно автомобіля і сміється з чергового завойовника.
