Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Мобільний телефон ще ж можна використовувати і не зовсім за призначенням: він може бути, наприклад, статусною штучкою, особливо в середовищі підлітків або й для дорослих мачо середнього штибу — тим останнім він заміняє автомобіль у грі «Моє краще за твоє»: замість розмов про шини, розгін зі старту та кінські сили, вони обговорюють переваги телефонів, мобільних мереж чи ще якихось характеристик.
Я зауважила, що жінки дуже часто використовують телефони як «стоп-сигнал»: коли вони сидять самі в кав’ярні чи ще десь у людному місті, то затуляються від світу телефоном — колись це, до речі, робили за допомогою газети чи журналу, — так би мовити, вибудовують межі «свого власного простору». Навіть якщо телефон просто лежить на столику, він все одно чудово виконує функцію символічного охоронця, захисника від небажаних соціальних контактів: як тільки з’являється потенційний «причепа», жінка тут же хапається за телефон. Як пояснила мені одна пані: «Просто якось спокійніше, коли він тут, на столику, на відстані витягнутої руки… Це навіть краще за газету. Там є справжні люди, тобто, якщо захочу, я можу подзвонити чи написати реальним людям, розумієте? З ним я впевненіша». До телефона можна просто торкнутися, просто взяти в руки, і вже стає спокійніше, адже там, «всередині», живе ціла соціальна спільнота друзів та родичів, які можуть вас порятувати. Мати поруч телефон — це вже сигнал, що ти не самотня і не легка жертва.
З наведених прикладів добре видно, що мобільний телефон виконує цілу низку важливих соціальних функцій. Я вже про це писала раніше[27], та, думаю, можна ще раз коротко пояснити що до чого.
Мені здається, що мобільні телефони — це такий собі сучасний еквівалент садового парканця чи живоплоту. В еру космічних технологій вони дали нам змогу повернутися до витоків — до природного людського спілкування зразка доіндустріальної епохи. Тоді ми жили у маленьких незмінних спільнотах і насолоджувалися радощами «світських бесід» у тісному колі близьких та друзів. У швидкоплинному сучасному світі нам страшенно бракує і кількісної, і якісної комунікації з близькими. Нечасто в нас є змога попліткувати всмак із сусідом з-за плоту. Та ми іноді й не знаємо, як звуть наших сусідів: все наше спілкування — якщо воно взагалі є — це ніяково кивати одне одному. Сім’я та друзі розкидані по світу, а якщо й живуть недалечко, то нам ніколи їх навідувати, бо ми надто зайняті та втомлені. Ми постійно поспішаємо, витрачаємо безмір часу на добирання з дому на роботу і з роботи до дому. Ми проводимо купу часу з незнайомцями — в поїздах чи автобусах або зовсім на самоті — ізольовані у своїх автомобілях. Для англійців, які зазвичай стриманіші за представників інших націй та мають значно більше соціальних заборон, це все особливо проблематично. Ми ж бо не можемо розмовляти з незнайомцями, а друзів нам знайти ой як не легко, і нам це займає багато часу.
Стаціонарні телефони зробили наше спілкування простішим, але все одно воно не стало таким легким, спонтанним, щоденним та частим, як це було в тих маленьких спільнотах, до яких ми призвичаїлись, живучи в передіндустріальну епоху. Мобільні телефони, особливо можливість надсилати масу дешевих коротеньких повідомлень, відновила в нас відчуття спільноти та соціального зв’язку. Вони стали своєрідним антидотом від стресів та відчуження, якими повниться сучасне урбаністичне життя. Такі собі «рятівні соціальні жилети» у світі, де всі живуть окремішнім та ізольованим життям.
Уявіть собі типову коротеньку розмову двох сусідів «з-поза плоту»: «Вітаю! Як справи?».
«Та непогано, саме зібрався до крамниці. О, як твоя мама?».
«Та вже наче краще, дякую».
«Ну, супер, переказуй їй вітання. Побачимося!».
Позабирайте з розмови майже всі голосні, приголосні зміксуйте і отримаєте типову мову «есемесок» (Як спрв? Пбчмся скр!). Мені це непомильно нагадує типові СМС-ки: по суті нічого не сказали, по-дружньому привіталися, якісь відголоски новин почули. Та найголовніше, що акт особистісної комунікації відбувся — обидві сторони відчули, що вони не самотні. Коли радощі есемесок ще не було винайдено, людям доводилося якось перебиватися без таких коротеньких, та надзвичайно важливих — і психологічно, і соціально — форм особистісної комунікації.