Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Правила класового бунту
Без сумніву, наша класова стурбованість нікуди не зникла, але в часи «політкоректності» ми все більше її соромимося, зі всіх сил намагаючись заперечити чи приховати. Особливо потерпають середні класи, а добропорядна верхівка середнього класу — і поготів. Вони швидше руку собі втнуть, аніж назвуть когось «робочим класом». Вони сховаються за ввічливим евфемізмом, наприклад, таким, як «малозабезпечені», «ті, кому пощастило менше», «простий люд», «менш освічені люди», «простолюди», «любителі жовтої преси», «сині комірці», «державні школи», «муніципальне житло», «масовий» (іноді, без зайвих свідків, вони можуть вжити і не дуже ввічливі евфемізми на зразок «Шарон і Трейсі», «Кевіни», «Дядько з Ессекса» («Essex Man») та «Дядько на Форд-Мондео» («Mondeo Man»).
До болю тактовна верхівка середнього класу цурається навіть самого слова — «клас». Його заміняють на нейтральне — «бекграунд»: і я при цьому завжди собі уявляю, як хтось вигулькує з нетрів Ловрі Стріт чи сходить із аристократично-вишуканої картини Гінзбура чи Рейнольдза — залежно від того, хто на якому соціальному «бекграунді» зріс. (З контексту завжди все зрозуміло: «Та чого можна очікувати з таким бекграундом», — це про нетрі Ловрі; «Ми хочемо, щоб Саскія та Фійона зростали з дітьми із однаковим бекграундом», — це про тих з картин Гінзбура та Рейнолдза).
Завуальоване інакомовлення цілком зайве, адже робочий люд не має проблем із словом на «к» і не має нічого проти такої назви. Аристократам теж не так пече і болить класове питання. Ні, річ не в тім, що низи та верхи менше переймаються питанням класовості, аніж середній клас — вони не соромляться дивитися правді у вічі, ото й усе. До того ж вони не ділять суспільство так тонко на проміжні підкласи — їхнє уявлення про ієрархічну систему простіше і не таке хитромудре, як у середнього класу. У них класовий радар налаштований на розрізнення всього трьох класів: робочого, середнього та вищого. Правда, іноді буває поділ всього на два класи: робочий клас ділить суспільство на «ми і випендрьожники», а вищий клас — на «ми і плебз».
Ненсі Мітфорд з її бінарним поділом суспільства на «верхи» й «неверхи» («U and non-U») якраз є чудовим прикладом поділу, який не проводить градації між низами, мідлами та верхівкою середнього класу. А про зовсім мікроскопічні відмінності між, скажімо, двома типами верхівки середнього класу — «впевненою, добре влаштованою» та «межовою, бентежною» — то й зовсім всі забули, крім самого, вкрай вимученого, середнього класу. І ще цікавських антропологів, які всюди пхають свого носа.
Лінгвістичні коди та англійськість
Гаразд, то що ж ми довідалися про англійців з лінгвістичних кодів? Соціальна ієрархія та індикатори соціального статусу є в усіх культурах; то чим же, окрім, либонь, непомірної класової стурбованості, відрізняється саме англійська класова система та її індикатори?
Почнімо з того, що соціальні класи в Англії, як ми тут з’ясували під час аналізу лінгвістичних кодів, ніяк не стосуються питання грошей і дуже мало — професії. Лише мова має значення. Особа, яка говорить так, як говорять у вищих колах, і яка має той самий лексикон, буде зарахована до вищих кіл. І не має найменшого значення те, що він чи вона гарують по-чорному за копійчану зарплатню і мало не бідують у голодранській муніципальній квартирці. Вони можуть взагалі не мати дому, роботи і ледве зводити кінці з кінцями. Те саме стосується особи, яка говорить як робочий клас — диван називає канапою, а денний прийом їжі для неї «dinner» — то її зарахують до робочого класу, навіть якщо мова йде про мільйонера у велетенському заміському маєтку. Є ще інші класові індикатори — вміння одягатися, вибирати меблі, декор, автомобілі, домашніх тварин, книжки, хобі, їжу та напої — та мова все-таки залишається найшвидшим та найлегшим способом дізнатися «хто є хто».
Те, як високо ми цінуємо мову, вказує на ще одну характерну віху англійськості — любов до слова. Віддавна відомо, що англійська культура — радше вербальна, а не візуальна. Її міць не так в музиці чи інших формах мистецтва, як у літературі. Також ми не особливо «тактильні» і не дуже «тілесні» — ми не вельми любимо дотики і жести, натомість покладаємося більше на вербальну комунікацію. Слово — наш улюблений посередник. Тож цілком зрозуміло, що саме на нього ми покладаємося, коли подаємо чи розпізнаємо класові сигнали. Ми не вважаємо маєтність та професію класовими індикаторами, ми уповаємо на мовні паролі — у купі це вказує на те, що наша культура не є метрократичною. Вимова і лексикон вказують лише на те, ким ви народилися і де зростали, а не те, чого ви досягли завдяки таланту та праці. І чого б ви не досягли, ваше місце у класовій ієрархії завжди визначатиметься мовою. Хіба видресируєте вимову та лексику, притаманну іншому класу.