Книга Піску. Пам’ять Шекспіра
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-471-4
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра». Краткое содержание книги:
Читач уже, напевно, завважив спільну рису всіх цих перших проявів пам’яті, яка — попри блиск окремих метафор — була радше звуковою, ніж візуальною.
Де Квінсі стверджує, нібито людський розум є таким собі палімпсестом. Кожен новий текст затуляє попередній і затуляється наступним, однак усевладна пам’ять, якщо надати їй достатнього поштовху, здатна віднайти будь-який відбиток, хоч би яким миттєвим той був. Судячи з Шекспірового заповіту, в його домі не було жодної книги, навіть Біблії, але всім відомо до яких творів він часто звертався. Чосер, Ґауер[174], Спенсер[175], Крістофер Марло[176], «Хроніка» Голіншеда[177], «Монтень» Флоріо[178], «Плутарх» Норта[179]. Я володів пам’яттю Шекспіра таємно; читання, тобто перечитування цих старих фоліантів, могло б стати тим поштовхом, якого я прагнув. Я перечитав також найбільш безпосередні його твори — сонети. Якось я знайшов цьому пояснення, чи то декілька пояснень. Добрі вірші хочеться читати вголос; через кілька днів я без зусиль опанував різке «р» та відкриті голосні шістнадцятого сторіччя. Я написав у «Zeitschrift für germanische Philologie»[180], що в 127 сонеті йдеться про знаменитий розгром Непереможної армади. Я геть забув, що в 1899 році Семюел Батлер[181] уже сформулював цю тезу.
Подорож до Стретфорда-на-Ейвоні виявилася очікувано марною.
Потім мої сни почали поступово змінюватися. Це були не чарівні кошмари, як у Де Квінсі, й не милостиві алегоричні видіння, як у Жана-Поля, його вчителя[182]. В мої ночі ввійшли незнайомі обличчя та помешкання. Першим, чиє лице я упізнав, був Чапмен; далі Бен Джонсон[183] і сусід поета, про якого не згадують біографи, але якого Шекспір повинен був часто бачити.
Купивши енциклопедію, людина не купує кожен рядок, кожен абзац, кожну сторінку і кожну гравюру; вона купує лише можливість пізнати деякі з цих речей. Якщо таке відбувається з річчю конкретною й відносно простою, з огляду на алфавітний порядок статей, чого чекати від такої абстрактної та мінливої, ondoyant et divers[184] речі, як чарівна пам’ять померлого?
Нікому не дано охопити за одну мить усе своє минуле. Ні Шекспір, наскільки я знаю, ні я, його частковий спадкоємець, не були наділені цим даром. Людська пам’ять — не сукупність, а безлад непевних можливостей. Святий Августин, якщо не помиляюся, мовить про палаци та печери пам’яті. Друга метафора більш точна. До цих печер я й увійшов.
Як і наша, пам’ять Шекспіра містила зони, великі темні зони, які він добровільно відкинув. Я був дещо приголомшений, коли згадав, як Бен Джонсон змушував його декламувати латинські та грецькі гекзаметри, а Шекспір, маючи неперевершений слух, зазвичай плутав деякі з них під сміх колег.
Я пізнав щасливі й сумні моменти, властиві кожному людському життю. Тривале самітництво дослідника мимовільно підготувало мене до смиренного прийняття чуда.
Через триста днів пам’ять померлого живила мене. Впродовж напрочуд щасливого тижня я майже повірив, що я — Шекспір. Я знову міг творити. Я знаю, що місяць для Шекспіра був не так місяцем, як Діаною, і не так Діаною, як отим темним забарним словом: moon. Я занотував ще одне відкриття. Випадки позірної неоковирності в Шекспіра, оті absence dans l'infini[185], які підносить Гюґо, були навмисними. Шекспір допускав чи то вставляв їх, аби призначена для сцени мова виглядала спонтанною й не надто відшліфованою та штучною (nicht allzu glatt und gekünstelt). Та ж причина спонукала його схрещувати метафори:
Одного ранку в глибині його пам’яті я виявив якусь провину. Я не намагався її визначити; Шекспір запроторив її туди назавжди. Досить буде, якщо я скажу, що ця провина не мала нічого спільного з розпустою.
Я усвідомив, що три властивості людської душі — пам’ять, розум та воля — не вигадка схоластів. Пам’ять Шекспіра не могла відкрити мені нічого, крім обставин самого Шекспіра. Цілком очевидно, що не вони визначають своєрідність поета; важливими є твори, народжені ним з цього делікатного матеріалу.
Як і Торп, я наївно замислив написати біографію. Невдовзі збагнув, що цей літературний жанр вимагає письменницького таланту, якого я, безперечно, не маю. Я не вмію оповідати. Не можу переповісти власну історію, набагато неймовірнішу, ніж Шекспірова. До того ж ця книга була б непотрібною. Випадок чи доля надали Шекспіру жахливі банальні речі, відомі кожній людині; він спромігся перетворити їх на сюжети, на персонажів, набагато яскравіших, ніж неприкметна людина, котра їх вимріяла, на вірші, які житимуть у поколіннях, на музику слів. Навіщо розплутувати цю мережу, навіщо підкладати під башту вибухівку, навіщо зводити до скромних масштабів документального життєпису чи реалістичного роману мелодику й шал «Макбета»?
174
Джон Ґауер (1330–1408) — англійський поет.
175
Едмунд Спенсер (1552 або 1553–1599) — англійський поет.
176
Крістофер Марло (1564–1593) — англійський поет і драматург.
177
Рафаель Голіншед (бл. 1529 — бл. 1580) — англійський хроніст, один із авторів «Хронік Англії, Шотландії та Ірландії», відомих як «Хроніки» Голіншеда.
178
Джон (Джованні) Флоріо (1553–1625) — англійський лексикограф, перекладач Мішеля де Монтеня.
179
Томас Норт (1535–1604) — англійський суддя, перекладач (з французького перекладу) «Порівняльних життєписів» Плутарха.
180
«Журнал німецької філології» (нім.).
181
Семюел Батлер (1835–1902) — англійський письменник.
182
Ідеться про німецького письменника Жана-Поля (справжнє ім’я Йоганн Пауль Фрідріх Ріхтер; 1763–1825), до творчості якого звертався Т. Де Квінсі
183
Бен (Бенджамін) Джонсон (1573–1637) — англійський поет і драматург.
184
Ремінісценція з «Проб» М. Монтеня («Людина істота… непостійна та мінлива», переклад Анатоля Перепаді).
185
Провали в пам’яті серед нескінченності (фр.).
186
Шлях мого життя Вже стелиться сухим, пожовклим листям.(«Макбет», дія 5, сцена 3; переклад Бориса Тена.)