Книга Піску. Пам’ять Шекспіра
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-471-4
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра». Краткое содержание книги:
— Пропоную вам царський перстень. Звичайно, це метафора, але за нею ховається дещо не менш дивовижне, ніж перстень. Я пропоную вам пам’ять Шекспіра від його найперших дитячих днів аж до початку квітня 1616 року.
Я не спромігся на відповідь. Це було так, ніби мені запропонували море.
— Я не ошуканець, — вів далі Торп. — І не божевільний. Тільки, будь ласка, не робіть висновків, поки не дослухаєте мене. Майор сказав вам, що я військовий лікар, вірніше, був ним. Цю історію можна переповісти кількома словами. Починається вона вдосвіта на Сході, у польовому шпиталі. Рядовий Адам Клей, в якого поцілили дві кулі, перед смертю, насилу здобувшись на голос, запропонував мені дорогоцінну пам’ять. Агонія та гарячка вигадливі; я погодився, хоч і не йняв йому віри. До того ж на війні ніщо не дивує. Він заледве встиг розтлумачити мені виняткові властивості цього дару. Той, хто ним володіє, повинен голосно його запропонувати, а інший — прийняти. Віддавши, людина втрачає його назавжди.
Ім’я солдата й пафосна сцена передачі здалися мені літературщиною в найгіршому сенсі цього слова.
— Отже, тепер пам’ять Шекспіра у вас? — боязко поцікавився я.
— Тепер я маю дві пам’яті, — відповів Торп. — Мою власну і пам’ять того Шекспіра, яким я частково є. Вірніше, дві пам’яті мають мене. Існує зона, де вони змішуються. Існує обличчя жінки — не знаю, до якого сторіччя його віднести.
І тоді я запитав:
— Як ви скористалися пам’яттю Шекспіра?
Запала мовчанка. Потім він сказав:
— Я створив белетризований життєпис, який, проігнорований критиками, мав, однак, певний комерційний успіх у США та колоніях. Напевно, це все. Я вас попереджав: цей дар — ніяка не синекура. Отже, чекаю на вашу відповідь.
Я поринув у роздуми. Хіба я не присвятив своє безбарвне життя пошукам Шекспіра? Мабуть, буде справедливо, якщо наприкінці шляху я зустрінуся з ним.
Я відповів, чітко вимовляючи кожне слово:
— Я приймаю пам’ять Шекспіра.
Щось, безперечно, сталося, але я цього не відчув.
Хіба що деяку втому, можливо, уявну.
Добре пригадую слова Торпа:
— Пам’ять уже ввійшла у вашу свідомість, але її треба виявити. Вона виникатиме в снах, наяву, коли ви гортатимете сторінки якоїсь книжки чи завертатимете за ріг вулиці. Не кваптеся, не вигадуйте спогадів. Доля незбагненним чином може їх підштовхувати чи гальмувати. В міру того, як я забуватиму, ви згадуватимете. Я не обіцяю вам якогось терміну.
Решту ночі ми обговорювали характер Шейлока. Я утримався від припущень щодо того, чи мав Шекспір особисті стосунки з євреями. Не хотів, аби Торп вирішив, нібито я влаштовую йому іспит. І переконався — не знаю, з полегкістю чи тривогою — що його судження такі ж академічні й традиційні, як мої. Хоча тієї ночі я не стулив повіки, наступної сну теж майже не було. Як це вже не раз траплялося зі мною, я пересвідчився у власному боягузтві. Через страх, що мене могли ошукати, я не поринув у піднесене сподівання. Волів думати, буцімто подарунок Торпа — лише мара. А проте сподівання неминуче взяло гору. Шекспір належатиме мені, як ніхто не належав нікому ні в коханні, ні в дружбі, ні бодай у ненависті. Я певним чином буду Шекспіром. Я не напишу ні трагедій, ні заплутаних сонетів, зате пам’ятатиму мить, коли мені явилися відьми[169], вони ж парки[170], й іншу мить, коли мені були дані неосяжні рядки:
Я пам'ятатиму Енн Гетевей[172], як пам’ятаю вже зрілу жінку, котра давним-давно вчила мене любові в одному вмебльованому домі в Любеку. (Я спробував пригадати її, проте в уяві постали лише жовті шпалери й світло, що пробивалося крізь вікно. Ця перша невдача мовби заповідала наступні.)
Я благав, аби óбрази дивовижної пам’яті були передусім зоровими. Однак сталося інакше. Через кілька днів, голячись, я вимовив перед дзеркалом якісь слова, що видалися мені дивними; один колега пояснив, що вони з «Абетки»[173] Чосера. Якось надвечір, вийшовши з Британського музею, я засвистів простеньку мелодію, якої доти не чув.
169
Ідеться про першу сцену трагедії «Макбет», в якій три відьми віщують воїнам їхні долі.
170
Парки — у давньоримській міфології богині долі.
171
І скину гніт моїх зловісних зір З замученої й стомленої плоті.(«Ромео і Джульєтта», дія 5, сцена 3, переклад Ірини Стешенко.)
172
Енн Гетевей (1566–1632) — дружина В. Шекспіра.
173
«Абетка» — цикл релігійних віршів Джеффрі Чосера.