Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

— Ти занадто довірливий, — проказав майстер. — Мені не потрібна довірливість; я вимагаю віри.

— Саме через недовірливість я хочу на власні очі побачити смерть і воскресіння троянди, — заперечив співрозмовник.

Парацельс узяв троянду й, говорячи, бавився нею.

— Ти довірливий. Кажеш, я можу її знищити?

— Знищити її може будь-хто, — озвався учень.

— Помиляєшся. Чи ти гадаєш, буцімто щось можна повернути в небуття? Гадаєш, перша людина в Раю, Адам, міг знищити бодай квітку чи травинку?

— Ми не в Раю, — упирався юнак, — тут, під місяцем, усі смертні.

Парацельс підвівся.

— А де ми ще, по-твоєму? Гадаєш, Провидіння може створити якесь місце, яке не було б Раєм? Гадаєш, Гріхопадіння — не те саме, що нерозуміння того, що ми перебуваємо в Раю?

— Троянду можна спалити, — в голосі учня вчувався виклик.

— У коминку ще жевріє вогонь, — мовив Парацельс. — Якщо ти кинеш цю троянду в присок, то гадатимеш, буцімто вона згоріла і попіл справжній. Я ж кажу тобі, що троянда вічна, й лише її вигляд може змінюватися. Одного мого слова буде досить, щоб ти знову її побачив.

— Одного слова? — здивувався учень. — Атанор погас, перегінний куб запилений. Що ти вдієш, щоб її оживити?

Парацельс сумно подивився на нього.

— Атанор погас, перегінний куб запилений, — повторив він. — На цьому відтинку моєї довгої путі я вдаюся до іншого знаряддя.

— Не смію питати, що це за знаряддя, — в смиренних словах гостя вчувалася хитрість.

— Я кажу про те, до якого вдався Бог, коли створював небо та землю, й невидимий Рай, у якому ми перебуваємо і який первородний гріх від нас ховає. Я мовлю про Слово, якого вчить нас наука Кабали.

— Будь ласка, яви мені зникнення й появу троянди, — холодно озвався учень. — Мені байдуже, до чого ти вдасися — до перегінного куба чи до Слова.

Парацельс замислився, а тоді проказав:

— Якби я так вчинив, ти запевняв би, нібито я навіяв її тобі, вдавшись до чаклунства. Чудо не дасть тобі віри, якої ти шукаєш. Облиш троянду.

Юнак знову підозріло глянув на нього. Майстер підніс голос:

— До того ж хто ти такий, щоб входити в дім майстра та вимагати чуда? Що ти зробив, аби заслужити на таку ласку?

— Я знаю, що нічого не зробив, — голос гостя тремтів. — Я благаю тебе в ім’я тих багатьох років, коли навчатимусь у твоїй тіні; дозволь мені побачити попіл, а тоді троянду. Я не проситиму тебе більше ні про що. Я повірю в свідчення, яке узріють мої очі.

Він рвучко схопив пурпурову троянду, яку Парацельс залишив на столі, й жбурнув у вогонь. Пурпур зник, залишилася тільки купка попелу. Нескінченну мить юнак чекав на слова й на чудо.

Парацельс стояв так само незворушно, а коли заговорив, у його мові бриніла дивна щирість.

— Всі лікарі й ботаніки Базеля запевняють, буцімто я ошуканець. Можливо, вони праві. Ось попіл, що був трояндою, але не стане нею.

Юнакові стало соромно. Парацельс — шарлатан або звичайний мрійник, а він, пройдисвіт, вдерся в його дім і змусив зізнатися, що його знамените мистецтво магії — лише порожні слова. Гість опустився навколішки: