Божественна комедія

Аж з ями голос раптом стало чути, Та слів ніяк не міг я осягти. 67 То дивно, що не в силах був збагнути, Бо ж на мосту стояв, якраз над ним. А голос був розгніваний і лютий. 70 І я нагнувся, та очам живим Крізь пітьму не пройти до дна жахного, І я: «Учителю мій, перейдім 73 На другий бік, спустімся з мосту цього, Бо хоч я звідси й чую – слух ступів, Хоч і дивлюсь – не бачу ж я нічого. 76 У відповідь він мовив: «Я б хотів Сказать, що хочеш чути: що високу Слід просьбу вдовольнять без зайвих слів». 79 Зійшли із мосту ми із того боку, Що поряд з восьмим сховом по стіні; Цей схов явив картину нам широку: 82 І я побачив кублища страшні Огидних змій; од негоді цієї Ще й досі кров холоне у мені. 85 Не слав же, Лівіє, землі своєї, Де крім амфесібен є тьма потвор: Келідри, ченкри, якули, фареї. 88 Ні стільки гиді, ні подібний мор Не стрінуться ні там, де ефіопи, Ні там, де хвиль червоних чути хор. 91 Торуючи собі між гадів тропи, Крутились голі тіні без надій Знайти чи схови, чи геліотропи. 94 На грудях в них хвости й голівки змій Сплітались, тиснучи із болем спину І руки в’яжучи вузлом на ній. 97 Найближчому до нас в одну хвилину Туди, де шия з пліч в живих стирчить, Змія, вкусивши, упустила слину. 100 Скоріш, ніж О чи І хто начертить, Спахнув він і згорів, весь обернувшись На попіл за якусь коротку мить. 103 І тільки він розсипавсь, розметнувшись, Прийшов цей попіл сам з собою в стик, Ув образі колишньому зімкнувшись. 106 Учені знають часу певний лік, Що Фенікс хоч вмира, та кров в нім свіжа, Коли надходить п’ятисотий рік. 109 Лиш сльози ладанні – у нього їжа Та ще амом, не зерно, не трава, А нард і мирра – в нього смертна хижа. 112 Мов той, хто падає і охлява, Коли його на землю біс жбурляє, Чи закупорюється голова, 115 Коли ж підводиться, все оглядає, Тяжким припадком зламаний цілком, Дивується і, дивлячись, зітхає, — 118 Так грішник встав над попелу горбком. О, Божий суд суворий надто з нами, Раз безліч мук вділяє багатьом! 121 Мій вождь спитав, хто він і звідки саме; І той: «Недавно я з Тоскани зміг Потрапить до цієї злої ями, 124 Звіряче, не по-людськи я поліг. Так, мулом справді був: Я Ванні Фуччі — Звір, і Пістойя – гідний мій барліг». 127 І я вождю: «Нехай про дні він луччі Розкаже нам, за віщо кари ці; Я знав його лихим в благополуччі». 130 Перш грішник не вважав, що тут співці, Але, на мене звівши очі вперті, Від сорому змінився на лиці 133 Й сказав: «Що ти страждання зриш відверті, — Це найлихіше у моїй судьбі І навіть гірше від самої смерті. 136 Відмовити не можу я тобі, Сюди-бо я попав як тать із татів, — Взяв посуд з ризниці я, далебі, 139 А іншого в крадіжці звинуватив. Та щоб цьому не дуже був ти рад, Якщо на вихід ти надій не втратив, 142 Ти слух свій прихили для дальших рад: В Пістойї спершу влада «чорних» згине, Та свій Флоренція поновить лад. 145 Марс пари з долу Магрського підкине У тучі, як вмістилища покар, І буря разом з громом всюди рине; 148 Почнеться бій з подертим клоччям хмар, Яке втече по Піхтовому полю, — Там «білих» остаточний жде удар. 151 Кажу це, щоб тобі завдати болю».