Божественна комедія

Промовив: «Кинь, йому ще я задам! — 61 Тоді звернувсь до вчителя, сказавши: – Як хочеш щось дізнатись, то спитай, Поки не розшматований назавше». 64 І вождь: «Скажи, серед тутешніх зграй Чи не трапляються якісь латинці В смолі?» І той: «Ще мить тому, бодай, 67 З сусідом їхнім був я наодинці. Куди приємніш бути із панком, Ніж з тим, хто шле удари навздогінці». 70 Тут Бахур: «Годі ляпать язиком!» — Сказав, і гак у руку, як острогу, Уп’яв, і видер з м’ясива шматком. 73 А Трута-Змій наміривсь теж у ногу Встромити гак, але очей грозу На нього звів десятник дуже строгу. 76 Коли ущухло трохи все внизу, Мій вождь спитав того, чия несита На рану скорб лила гірку сльозу: 79 «А хто була ця тінь, смолою вкрита, Коли весь інший залишив ти люд?» Він одповів нам: «То був брат Гоміта, 82 Той, що з Галлури. Зла і лжі сосуд, — Над ворогами владарю свойому Він учинив занадто легкий суд: 85 Усіх за гроші відпустив додому, Як сам казав. Він був не рядовим, А був царем у царстві тім брудному. 88 А логодорець Мікель Дзанке з ним Веде розмову. Часто і охоче Говорить кожен про сардінський дім… 91 Ой, гляньте, як зубами він скрегоче! Я дечого б чимало розповів, Але боюсь, що гаком полоскоче!» 94 Помітивши, що раптом підступив Дурний Чортяка злий, начальник лютий Промовив: «Птах лихий, вгамуй порив!» 97 «Покличу, якщо хочете почути, — Так зляканий став мову знов вести, — Тосканців та ломбардців з ями смути. 100 А лихолапам краще відійти, Щоб не лякали злістю нас своєю. А я, не сходячи із висоти, 103 Сімох покличу стежкою цією Прийти, як свисну, як це робим ми, Зринаючи з смоли дихнуть над нею». 106 Звів Злий Собака писок із слиньми, Хитнувши головою, мовив: «Балуй, Хитруне, та не памороч уми!» 109 А той, бо спритність мав таки чималу, Сказав: «Вам добре з Хитруном таким, Що віддає своїх вам на поталу!» 112 Тут Никлокрил, перечачи усім, Гукнув йому: «Як пустишся навтіки, Чи з бігом не зрівняюсь я твоїм? 115 Як над смолою крил розмах великий Розкину, то і видно буде нам, Чи встоїш проти нашої ти кліки». 118 Читачу, подивуйся чудесам: Всі стали очі обертать поволі, І перший, хто не довіряв словам. 121 Цього Наваррцеві було доволі, Напружив ноги та й стрибнув собі, Урятувавшись від лихої долі. 124 Усі аж скаженіли у злобі, Й найгірше той, хто більшого дав маху. Він кинувся, гукнувши: «Я ж тобі!» 127 Але дарма: бо крил гінких до страху Не прирівняти: цей шугнув на дно, А той в повітрі уподібнивсь птаху. 130 Навчилось каченя не так давно, Як сокіл надлетить – мале у воду! І той у гніві, що втекло воно. 133 Розлючений Росотопчій нагоду Не проминув, щоб дати бій усім, І полетів над ямою наброду. 136 Не стрівся він з хабарником метким, Тож бойовисько розпочав гаряче На цей раз із товаришем своїм. 139 А цей, лихий, як яструб той неначе, Теж в нього пазурі встромив зо зла, Та й впали разом в озеро кипляче. 142 Жара в смолі їх миттю розняла, Та повернутися не мали сили, Бо обліпила крила їм смола. 145 І Борода, як інші, посмутнілий Звелів, щоб четверо в парній імлі На той бік прірви помагать летіли. 148 І тут, і там всі сіли на землі Й гаки простерли вгрузлим у мерзоті, Що вже спеклись в розтопленій смолі. 151 І ми їх залишили у турботі.