Божественна комедія

1 О волхве Сімоне, о жадні учні, Господнє сотворіння пресвяте, З добром заручене, ви, зла підручні. 4 За злото й срібло всім продаєте. Вже треба, щоб про вас сурма дзвеніла, Ви ж в третім схові кару несете. 7 Під нами далі вже була могила, Коли ми вийшли на крутий місток, І яма нам своє нутро явила. 10 О вишня мудросте, значний твій крок У небі, на землі, у Пеклі злому! В твоїм-бо правосудді всім урок! 13 На стінах бачив я й на дні вузькому Багровий камінь, круглий, весь в дірках, Які були однакові в усьому. 16 Не ширшими здались в моїх очах За ті хрестильні в любім Сан-Джованні, Де кум держить малятко на руках. 19 Колись таку плиту при рятуванні Втопаючого я розбив одну, І ось – печатка на моїм зізнанні. 22 У вусті ходу в товщу кам’яну У кожнім ноги грішника стриміли, А тіло все суціль зайшло в стіну. 25 І кісточки яскраво пломеніли. Так сильно корчилися пари ніг, Що й вірьовки втримать не мали б сили. 28 Як не спалахує все жирне вмиг, А полум’я лиш на поверхні дише, Так тут вогонь од п’яток далі біг. 31 «Скажи, учителю, хто це сильніше За інших корчиться від лютих мук, — Спитав я, – й полум’я там червоніше?» 34 І він: «Як хочеш, не спускавши з рук, Я пронесу тебе крутим цим схилом, І сам почуєш його мови звук». 37 І я: «Тобі благе й мені є милим. Ти знаєш те, що хочу я сказать. Ти пан, і я твоїм корюся силам». 40 Тоді ми вийшли на четверту гать І повернули вліво, вниз до ями, Де зяють діри й полум’ям горять. 43 І добрий вчитель стис мене руками І відпустив, як стали – не раніш — Ми там, де грішник той сукав ногами. 46 «Хто б ти не був, що вниз чолом стирчиш, — Почав я, – наче кіл, що хтось вбиває, Печальний душе, скорб свою утіш». 49 Схиливсь я, мов чернець, що сповідає Убивцю, той же, вчувши смерті гніт, Її за всяку ціну віддаляє. 52 А він гукнув: «Невже покинув світ, Невже покинув світ той Боніфацій? Чи список наш збрехав на кілька літ? 55 Ти, може, утомився від труднацій З багатствами, що викрав ради них Красуню й нею торг ведеш в палаці?» 58 Я наче той був, чий язик затих, До нього бо звернулись незвичайно, Він розгубився й був ні в сих ні в тих. 61 Віргілій мовив: «Ти відповідай-но: Та я не той, не той, кого ти ждав!» І раду цю я виконав негайно. 64 Тоді цей дух ногами замахав, А там почав так жалісно зітхати Й казать: «Навіщо ж ти мене чіпав? 67 Коли ти так хотів про мене взнати, Що не злякали прірви кам’яні, То знай, що я вдягав розкішні шати, 70 Що ведмедиха – мати є мені, Що сам я піклувавсь про ведмежаток, Копив добро – тепер я в гамані. 73 Під головою в мене тут – з десяток Таких, хто симонією грішив, Кому каміння не пече вже п’яток. 76 Давно б поверхню цю я залишив, Коли б з’явився той, кого з тобою Я сплутав, як уперш заговорив. 79 Та довше я стою сторч головою, Пожежу чуючи в ногах лиху, Аніж йому призначено судьбою. 82 Бо після нього весь в гидкім гріху Від заходу йде пастир без закону, — Той всіх обгонить на своїм шляху. 85 Новітньому подібний Іасону, Описаному в Маккавеїв, він Французького підтримку знайде трону». 88 Не знаю, може, злий був мій учин, Слова ж на відповідь були готові: «Якого скарбу ждав, скажи, взамін 91 Господь наш, як святому дав Петрові Свої ключі? Наказ він мовив свій: «Іди за мною!» – та й по цьому слові. 94 Петру та іншим не платив Матвій Ні злотом, ні сріблом, як обережно Посів він місце по душі кривій. 97 Тож стій отут, бо скараний належно З чужим добром грабованим стирчи, Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно. 100 Якби не так я шанував ключі, Поважані для всіх людей путящих, Гаптовані у тебе на парчі, 103 To я б удавсь до виразів ще тяжчих, Бо кривдить землю всю ваш хижий хист, Підносить гірших, в грязь ввергає кращих. 106 Вас, пастирі, вже знав євангеліст В тій, що на водах возсіда, байдужа, Лиш блудствує з царями з різних міст. 109 А в ній, семиголовій, сила дужа На десять рогів сяяла свята Аж поки шлюбного любила мужа. 112 Тепер в вас віра срібна й золота; Відміна та в вас од ідоловіра, Що в нього Бог один, а в вас – до ста… 115 О Константине, тож не купіль щира, А дар твій папі зло вчинив тяжке, Що до багатства в них пропала міра». 118 І поки я співав йому таке, Від сорому чи люті в хриплім реві, Ногами виробляв він щось бридке. 121 Гадаю, що сподобавсь вожаєві, Бо слухав він моїх уважно слів: Були вони правдиві і життєві. 124 І тут руками він мене обвив, До серця пригорнув, поніс угору По тій дорозі, що й сюди привів. 127 Проніс мене крізь путь круту, сувору Аж на високий арковий карниз, Де вид у п’ятий схов одкрився зору. 130 І там мене, де спуск ішов униз, Він бережно поставив на скелину, Що неприступною була й для кіз, 133 Звідкіль побачив я нову долину.