Божественна комедія

10 А що думки по других йдуть думках, То народилась з тої мислі друга, І ось чому подвоївся мій страх. 13 Я думав так: «Лиш через нас наруга Спіткала так їх і жорстоко, й зло, Тож їх гризе і гіркота, і туга, 16 Що зло коли б їх дужче припекло, Його б на нас зігнали і негайно: Як зайцю з хортом, так би й нам було». 19 Волосся диба стало незвичайно, Коли назад я раптом озирнувсь, І так сказав: «Учителю, сховай-но 22 Себе й мене, щоб кожен з нас позбувсь Тих Лихолапів: не одну їх тушу Уже я бачу, гнівом всяк надувсь». 25 І він: «Твоє лице не швидше мушу Сприймать, хоч був би я й свинцевим склом, Аніж твою пойняту страхом душу. 28 Думки одним в нас в’яжуться вузлом; Мої з твоїми легко поєднати, Тож до ухвали звів я їх притьмом; 31 Якщо доволі правий схил покатий, То в дальший схов потрапимо за мить І вороги не зможуть нас догнати». 34 Не встиг свою він мову закінчить, Як я побачив – на простертих крилах Рій демонів до нас чимдуж летить. 37 Мій вождь схопив мене (він був ще в силах!), Як мати, що прокинулась в диму, У стінах, від пожежі спломенілих, 40 Хапає сина та й біжить у тьму, Турбуючись ним дужче, ніж собою, Накинувши сорочку лиш саму. 43 Умить рвонувсь він до крутого звою, Що обертавсь на косогір стрімкий І замикав наступний схов стіною. 46 Не швидше наповняє лотоки Перед млиновим колесом струмина І з розмаху б’ють в лопаті струмки, — 49 Ніж ковзала учителева спина, І він мене до серця пригорнув, Не як товариша, як свого сина. 52 І лиш ногами землю він торкнув, Як вискочили на скалу з розгону Дияволи, та страх уже минув: 55 Бо вишній Промисл, давши в охорону Їм цю лише єдину – п’яту – з ям, Наклав на вихід з неї заборону. 58 Блискучі тіні посувались там Повільно, заливаючись сльозами, Знесилені тяжким якимсь чуттям. 61 На кожній плащ із довгими кінцями, Каптур на очі низько насувавсь, — Отак в Колоньї вчинено з ченцями: 64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь, Але тяжким, свинцевим був зісподу, Що Фрідріхів – солом’яним здававсь. 67 О вічний одяг для цього народу! Пішли ми – вліво, як черга журна, Вслухаючись у зойки й плач наброду. 70 Під тягарем, за одною одна Йшли тіні, і супутника нового Хода щокрок давала забарна. 73 Тож я вождеві: «Пошукай, на кого З людей, ділами чи ім’ям значних, Слід глянути, поки йде спуск полого». 76 Впізнав тосканську мову хтось із них І вигукнув: «Чом женете в дорогу Ви, що хапаєтесь між тіней цих? 79 Можливо, дам тобі я допомогу». І озирнувся й мовив вождь: «Зістав Ступні разом із ним і йдіть у ногу». 82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв, Що допомога в них для нас готова, Але вантаж і шлях їм заважав. 85 Наблизившись до нас, вони без слова Оглянули від ніг до голови, Й така почулась поміж ними мова: 88 «Як видно з рухів горла, цей живий, Коли ж померлі, чом же їм, гордливим, Як всім, не скручено плащами вий? — 91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим Нам, лицемірам, запит серце стис: «Хто ти такий?» – дай відповідь тужливим». 94 І я до них: «Я народився й зріс Над любим Арно, у великім місті, Те саме тіло я й сюди приніс. 97 Хто ж ви такі, що муки пломенисті, У вас, я бачу, по щоках струмлять? Чому на вас ці тягарі злотисті?» 100 Один відмовив: «Так ваги гримлять У жовтій та свинцевій оболонці, Що терези від гир тяжких скриплять. 103 Ми з ним брати-веселуни, болонці, Я – Каталано, Лодерінго – він; Закликані як миру охоронці 106 До тебе в землю; слід, щоб був один, А ми удвох служили так завзято, Що Гардінго не видно з-під руїн. 109 Почав я: «О братове, вас узято…» Й замовк, побачивши, що в три коли Людину долі до землі прип’ято. 112 Мене помітив, зойки вмить зросли Крізь довге бородище чорно-синє. Брат Каталано вчув той крик хули 115 І мовив: «Цей, чий стогін знизу лине, Упевнив фарисеїв сонм сліпий, Що краще хай один за всіх загине… 118 Лежить він, голий, впоперек тропи І терпить болі під важким ходінням Від натискання кожної стопи. 121 Карався й тесть тим способом незмінним, І радники, що слухались їх слів І стали для євреїв злим насінням». 124 Я бачив, як того, хто так терпів, Із здивуванням розглядав Віргілій, Розп’ятого, який довічно скнів. 127 А там звернув слова до брата милі: «Скажи, як добре ставлення твоє, Чи вихід є якийсь на правім схилі, 130 Щоб швидше на бажання йти своє І чорних ангелів нам не просити Знести туди, де міст який не є?» 133 Сказав: «Скоріш, ніж можна уявити. Тут є стіна великої гряди, Що ям перетинає ряд розбитий. 136 Стіна ж та обвалилась, і туди Ви можете піднятись по руїні, Що вкрила схили й дно після біди». 139 Постояв вождь і по малій хвилині Мені сказав: «Молов казки дурні Той чорт, що гаком грішних бив по спині». 142 І брат: «В Болоньї лічено мені Гріхи диявола, їх цілу зливу Наведено. Він – кат, отець брехні». 145 З обличчям, перекошеним од гніву, Ходою вождь широкою пішов; І, кинувши юрбу, сумну й тужливу, 148 Ступив я в слід вождевих підошов.