Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка
- Автор: Йокаи Мор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Знання
- ISBN: 978-617-07-0507-5
- Переводчик: Юлия Бушко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка». Краткое содержание книги:
— Ну що ж, Сатире, добре ж ти себе повів! — вичитував мене лицар. — Я наказав тобі чекати біля входу у крипту, поки не прийдуть наші гості, а ти переплутав двері крипти з дверима погребу. Там ми тебе і витягли з-під бочки. Ти навіть не знав, в якому світі знаходишся.
— А моя дорогоцінна фляга, що була прив'язана до поясу?
Та не було там вже ані фляги, ані поясу, а тільки стара ряса, що дісталась мені від старого дяка.
— Ну, досить було спати, біжи до каплиці, покрути деркача-тріщалку, зараз почнеться меса.
Але ж все здавалось таким реальним!
Зайшовши до каплиці, я побачив, що все на своїх місцях.
У боковій ніші був саркофаг, оточений свічками та з фігурою Ісуса, котру минулого вечора прихильники Бафомета штрикали голками. Однак зараз вона була ціла і неушкоджена.
У церкві було багато люду. Процесія за процесією — всі зачаровані помпезністю церемонії. Потім довгою чергою з'явилися лицарі, котрі були одягнуті у сірі ряси. Вони навколішки та босоніж наближались до саркофага Спасителя і цілували мармурові сходи, котрі вели до нього.
І саме цю людину — великого магістра — я бачив минулої ночі, з короною із чотирьох бичачих рогів на голові, котрий плював на лик Христа і твердив, що той — шарлатан! А зараз він цілує його ноги. А всі інші, які вчора сперечалися, що він чи то еон, чи син Ялдаваофа, що злякався Офіоморфа, чи взагалі ніхто? Всі вони зараз йдуть до нього з опущеною головою і б'ють себе кулаком у груди, і падуть ниць, і жодного звуку не чути в переповненій натовпом церкві, коли великий магістр підіймає тіло Христа догори. Чорти так і підбурювали мене закричати: «Люди! Християни! Не ставайте на коліна! В цьому келиху лежить проскура, по якій топталися ноги Астарти!» На щастя, білий голуб прикрив мені рота своїм крилом.
Потім заграв орган і почався церковний спів, мені почулись жіночі голоси, які заспівали «Miserere» та «De profundis»[43]. Тоді я збагнув, що ті самі голоси співали вчора: «Йди до мене, квітонько, іди». Це голос Астарти. Це — Даліли. А цей — Єзавель. І саме тут вони заходили через двері крипти! А тут піднімались одна за одною по гвинтових сходах! Але де ж це було? Адже тут немає сходів. На тому місці, де я тричі піднімався, ступаючи по сходах, нема навіть дверей, а тільки мармурова гробниця великого магістра ордену — Армінія. Певне, це і справді був тільки сон.
І впав тягар з мого серця. Я мав сильно напитися, що моя фантазія так розгулялася. Зате я не знімав корони з Богородиці і не вдягав її на голову цариці Савської.
Коли меса закінчилась, я, як завжди, підійшов до статуї Богородиці, аби підлити олії в лампаду, котра стояла у підніжжі. І тут я дещо помітив.
На передній частині корони завжди красувалась перлина розміром з горіх, а на задній такого ж розміру рубін. Перлина завжди виблискувала посеред очей, але тепер спереду був рубін.
Тобто, хтось перекрутив корону!
Отже, це все-таки не був сон.
Що ж це було?
Це була Страсна п'ятниця. «Лицарі терніїв» тримали суворий піст. Тримали його так суворо, що навіть одному важкохворому послушнику не давали ліків, бо в узварі містилася манна, а в пігулках мед. І те, й інше вважалося їжею. Я також постився увесь день. І як людина з більш м'якою совістю, журився, що не приберіг з вчорашньої оргії (якщо, звичайно, мені все це не приснилося) стегенця перепела трьохтисячолітньої давності.
Але куди б я їх запхав? Вони зникли б так само, як і фляга.
Коли ввечері страсної п'ятниці я, замість дзвонів, тричі прогримів тріщалкою та увійшов до ризниці, там чекав мене мій рудобородий покровитель з ліхтарем:
— Сьогодні знову чекатимеш на гостей коло крипти, але дивись, аби не так, як вчора!
Я подумав про себе: «На цей раз я нізащо не засну!»
— Сьогодні вони прийдуть раніше.
Так і було. Ледве дзигарі пробили одинадцять, як вже почувся стукіт у двері крипти. Як тільки я їх відчинив — з'явилися мої античні красуні, яким вже не потрібно було представлятись. Ми вже були знайомі.
Сьогодні вони віддавали мені ті самі накази, аби я приніс святий посуд.
Та мене цікавило, де саме знаходиться прохід в стіні?
І коли за наказом цариці Савської я дістав з вівтаря святу святих, вона закричала:
— Не обертайся, бо дідько тебе вхопить!
Я не обертався, бо золотий кубок з блискучою та рівною поверхнею слугував мені дзеркалом. І я побачив, що Єзавель підійшла до гробниці лицаря Армінія і повернула йому голову. Після цього гробниця провалилась в землю і перевернулася догори ногами, а на її місці з'явились гвинтові сходи.
43
«Помилуй» та «З безодні» (лат.).