Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Дальшу нашу подорож я переживав уривками. Ми стільки разів отаборювались і ставили кільцем фургони, що в моїй дитячій уяві час після зупинки в Нефі здавався страшенно довгим. Але нас ніколи не покидало гнітюче відчуття, що ми посуваємось до неминучої загибелі.
Ми долали пересічно по п’ятнадцять миль на день. Я знаю це, бо батько казав, що до Філмора, найближчого мормонського селища, шістдесят миль, і дорогою туди ми отаборювались тричі. Тобто їхали чотири дні. А до останньої нашої зупинки, що лишилася в моїй пам’яті, ми їхали з Нефі щось із півмісяця.
У Філморі до нас поставитися так само вороже, як і скрізь біля Солоного озера. Вони насміхалися з нас, коли ми хотіли в них купити припасів, і лаяли, що ми з Міссурі.
Коли наші фургони в’їхали в селище, що складалося з дванадцяти будинків, ми побачили біля найбільшого з них двоє осідланих коней. Вони були запорошені й спітнілі. Старий в оленячій куртці і з довгим вигорілим на сонці чубом, той, про якого я вже згадував (він був батьків помічник чи заступник), під’їхав до нашою фургона й кивнув головою на зморених коней.
— Не пожаліли копей, капітане, — тихо промурмотів він. — І чого б то їм так гнатися, коли не через нас?
Та батько мій і сам бачив тих копей, і від мого пильного погляду не сховалося, що його очі спалахнули, губи щільно стиснулись, а на запорошеному обличчі з’явився гнівний вираз. Більш нічого. Але я добре розважив і зрозумів, що зморені коні були ще однією зловісною прикметою нашого розпачливого становища.
— Гадаю, вони стежать за нами, Лабане, — це було все, що сказав мій батько.
У Філморі я вперше побачив чоловіка, що його потім не раз іще здибав. Він був високий, плечистий, уже літній, з усіма ознаками здоров’я та великої сили не тільки фізичної, але й духовної. Він відрізнявся від більшості людей, яких мені доводилось бачити, тим, що був поголений. Коли за кілька днів він заріс бородою, стало видно, що вона сива. Рот у нього був надзвичайно великий, із стиснутими губами, так, ніби йому бракувало передніх зубів. Ніс великий, прямий і грубий. Таке саме й лице — з широкими вилицями, важкими щелепами і високим, розумним чолом. Невеличкі очі, трохи менші, ніж відстань між ними, були такі сині, що синіших я зроду не зустрічав.
Вперше я побачив його в млині, куди мій батько ще з кількома чоловіками ходив роздобути борошна. Я палав цікавістю побачити наших ворогів і, не послухавшись матері, непомітно пішов за ними. Цей чоловік, а з ним четверо чи п'ятеро, були присутні, як батько розмовляв з мельником.
— Бачили ви того поголеного старигана? — запитав Лабан, коли ми поверталися з млина до табору.
Батько кивнув головою.
— Це Лі,— пояснив Лабан. — Я бачив його на Солоному озері. Препаскудний чолов’яга. Кажуть, що в нього дев’ятнадцять жінок і з півсотні дітей, а ще він схибнувся на релігії. Цікаво, чого йому треба, що він їде за нами цею забутою богом країною?
Приречені на загибель, ми їхали далі своїм виснажливим шляхом. Маленькі селища, там, де була вода и придатний грунт, лежали одно від одного миль за двадцять, а то й за п’ятдесят. Між ними тягліїся голі піски, солончаки й безводні землі. В кожному селищі на наші мирні прохання не хотіли продати хліба. Нам брутально відмовляли, питаючи, чи з нас хто продав їм припасів, коли ми виганяли їх з Міссурі? Дарма було доводити, що ми з Арканзасу. Ми справді були звідти, але вони вперто обстоювали своє, що ми таки з Міссурі.
Через п’ять днів дороги на південь ми добралися до Вівера і там знову побачили Лі, і знову зморені коні стояли прив’язані коло одного з будинків. У Паруені Лі не було.
Останнє селище звалося Сідер-Сіті. Лабан поїхав був на розвідини і, повернувшись, привіз батькові важливі новини.
— Коли я прибув до Сідер-Сіті, то побачив, як Лі кудись помчав верхи звідти, — розповідав він. — А в самому селищі чоловіків і коней більше, ніж тут звичайно буває.
Проте нічого неприємного з нами не сталося, нам лише не продали харчів. Діти й жінки не виглядали з будинків, а чоловіки, коли й показувалися, то не заходили до нас у табір і не глузували з нас, як у інших селищах. Нам дали цілковитий спокій.
Тут, у Сідер-Сіті, у Вейнрайтів померла дитина. Я добре пам’ятаю, як місіс Вейпрайт плакала, благаючи Лабана піти й роздобути в когось хоч краплю молока.
— Воно може врятувати дитині життя, — казала вона. — В них же с молоко. Я сама на власні очі бачила дійні корови. Підіть, Лабане, благаю вас. Нічого лихого не станеться, коли ви спробуєте. Щонайгірше — вони можуть відмовити, але вони цього не зроблять. Ви їм скажіть, що це дитині, немовляті. В мормонських жінок також ж серце, і вони також матері. Вони не можуть відмовити кухля молока маленькій дитині.