Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

О, я так непохитно вірив, що був готовий до тієї величної події! Тому я лежав тут обдертий, брудний, змордований. Я був смиренний і принижений, не вважав на потреби й перечування свого тіла. З презирством і з деякою втіхою думав я про далекі міста у долині. Вони пересичені гординею, живуть у гріхах і навіть гадки не мають, що надходять останні дні. Нехай, вони незабаром побачать це, та вже буде запізно. А я був готовий. Під їхні крики й зойки я встану відроджений і прославлений і посяду вготовлене мені місце у граді господньому [16].

Коли я не спав і не марив про царство небесне, то згадував давні суперечки й незгоди. Новатіан[17] має слушність, ми не повинні приймати назад до церкви розкаяних відступників, і таки немає сумніву в тому, що сабеліанізм — диявольська вигадка, а Константин, це нечисте поріддя, є права рука диявола.

Я часто роздумував над природою єдності бога, а також згадував науку Ноєта Сірійського[18]. Але найбільше мені подобались міркування мого любого навчителя Арія[19]. Справді, якщо людський розум може взагалі про щось судити, то повинен був бути час, коли не існувало сина божого. Адже це в самій природі синівства, що батько повинен бути старшим за сина, що між народженням батька й сина повинен минути певний час. Думати інакше — це блюзнірство й приниження божої величі.

Я також згадував свою молодість, коли сидів біля ніг Арія. Раніше він був епіскопом міста Александрії, але негідний еретик Олександр позбавив його єпіскопства. Олександр був сабеліаніт, ось хто, і пекла йому не минути.

Авжеж, я був на Нікейському соборі і бачив, що він не підтримав правдивого вчення. Я пам’ятаю, як імператор Константин[20] покарав Арія за його щирість. А тоді, дбаючи про користь держави, покаявся й наказав Олександрові — іншому Олександрові, тричі проклятому, що був епіскопом у Константинополі — причастити Арія другого ранку. А хіба Арій не помер тієї ж ночі? Вони казали, що Олександр своїми молитвами накликав на нього смерть. Але я і всі інші прибічники Арія знаємо, що його отруїв цей самий Олександр, епіскоп Константинополя, дияволів отруйник.

І ось я лежу на гострому камінні і, п’яніючи від своїх переконань, голосно бурмочу:

— Нехай сміються з нас євреї та погани! Нехай торжествують, час їхній доходить кінця. І не буде їм спасіння на віки вічні.

Так я розмовляв сам із собою, лежачи на високій скелі. Мене мучила спрага, і час від часу я пив воду зі смердючої козячої шкури. Цю шкуру я також вивісив на сонці, щоб вона ще дужче смерділа та щоб вода не давала мені ніякої прохолоди. Моя їжа лежала на брудній долівці печери — кілька корінців і шматок цвілого ячмінного хліба. Але я нічого не їв, хоч був дуже голодний.