Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Увесь цей довгий благословенний день я тільки те й робив, що обливався потом і смалився на сонці, убиваючи своє виснажене тіло, дивився на пустелю і заглиблювався в спогади, бачив сни і мурмотів щось про свої переконання.
Після заходу сонця в короткому присмерку я кинув останній погляд на світ, якому незабаром судилося зникнути. Біля ніг велетнів нипали тінями дикі звірі. Величезний колись витвір людських рук правив їм тепер за лігво. Слухаючи рев цих звірів, я знову заліз до своєї печери. Там я щось мурмотів у нестямі і, бувши весь під владою примар, гарячково молився, щоб якнайшвидше прийшов останній день. Потім я поринув у морок сну.
Я опам’ятався в самотинній камері. Усі четверо моїх мучителів стояли наді мною.
— Начальник Сан-Квентінської в’язниці — блюзнір і єретик, і йому не минути пекла, — пробелькотів я, жадібно випивши води, яку вони мені піднесли до рота. — Нехай тюремники й староста торжествують, час їхній доходить кінця. І не буде їм спасіння на віки вічні.
— Він не при своїм розумі! — заявив начальник Есертен.
— Він кепкує з вас, — зауважив лікар Джексон, і мав більше слушності.
— Але він відмовляється від їжі,— сказав капітан Джемі.
— Нічого йому не станеться, як пропостить навіть сорок днів, — заспокоїв капітана лікар.
— Авжеж, я вже постував сорок днів та ще й сорок ночей, — промовив я. — Зробіть мені ласку, стягніть тісніше сорочку і забирайтеся звідси.
Староста хотів просунути пальця під шнурок.
— І на чверть дюйма не натягнеш, навіть якби тягти коловоротом.
— Може, маєш якусь скаргу, Стендінгу? — спитав начальник Есертен.
— Маю, — відповів я, — цілих дві.
— Які?
— По-перше — сорочка страшенно вільна. Гачінс — ледацюга. Якби він хотів, то міг би затягти шнурок ще на цілий фут.
— А друга яка? — запитав Есертен.
— Що ви диявольський вилупок, начальнику.
Капітан Джемі й лікар Джексон стримано всміхнулись, а Есертен сердито пирхнув і перший вийшов з камери.
Залишившися сам, я спробував знову поринути в темряву і повернутись до фургонів, що стояли кільцем у Нефі. Мені кортіло знати, чим скінчиться мандрівка цих наших нещасних сорока фургонів у пустельній і ворожій землі. А до зашкарублого відлюдника з роздертими об каміння ребрами й смердючим міхом на воду я не почував ані найменшої цікавості. І я повернувся, однак не в Нефі, і не на берег Нілу, а…
Але тут, дорогий читачу, я мушу перервати свою мову й дещо пояснити, щоб моя оповідь була зрозуміліша. Конче треба це, бо в мене залишилося дуже мало часу, щоб завершити спогади про пекельну сорочку. Невдовзі настане час, коли мене виведуть і повісять. Навіть якби я жив ще тисячі років, то не міг би завершити своїх спогадів до останньої деталі. Тим-то я мушу їх скорочувати.
По-перше, Бергсон[21] має слушність. Життя не можна пояснити логічними категоріями. Колись Конфуцій [22] сказав: «Якщо ми так мало знаємо про життя, то що ж можна сказати про смерть?» І ми справді мало знаємо про життя, бо не можемо пояснити його зрозумілими словами. Ми знаємо про життя тільки як про явище — як дикун знає про мотор, — але не розуміємо його суті.
По-друге, Марінетті[23] помиляється, коли твердить, що матерія — це єдина таїна і єдина реальність. Я кажу — і ти розумієш, читачу, що я маю право так казати, — я кажу, що матерія — це тільки ілюзія. Конт[24] називав світ, цебто матерію, великим фетишем, і я цілком згоден з Контом.
Життя саме й є реальність і таїна. Життя безмежио відрізняється від хімічної матерії, що прибирає тієї чи іншої форми. Життя триває вічно. Воно, наче вогняна стріла, пронизує усі форми матерії. Я знаю, бо я — це життя. Я прожив десять тисяч поколінь. Я прожив мільйони років. Я жив у багатьох тілах. Я, переходячи з тіла в тіло, не зник. Я — це життя. Я — це незгасна іскра, яка вічно паленіє, дивуючи час, яка вічно творить мою волю і виявляє мої почуття через скупчення матерії, звані тілами, що в них я тимчасово поселявся.
Бо ось дивіться: оцей мій палець, дуже чутливий, дуже тонкий на дотик, дуже міцний і твердий, палець, що може згинатись і розгинатися за допомогою хитрого пристрою — м’язів, оцей мій палець — не я. Відріжте його — і я залишуся живий. Знівечте моє тіло, я залишуся неушкоджений. Дух, що становить мене, буде цілий.
21
Бергсоп, Анрі (1859–1941) — французький філософ-ідеаліст.
22
Конфуцій (VI–V ст. до н. е.) — китайський філософ.
23
Марінетті,— Очевидно, йдеться про Еміліо Марінетті (1876–1944), італійського поета-футуриста, у пізніші роки прибічника фашизму.
24
Конт, Огюст (1798–1857) — французький філософ-позитивіст.