Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Навіть більше. Відріжте мені всі пальці, а я й далі буду я. Дух нічого не втратить. Відріжте мені руки. Відріжте ноги. А я залишуся живий. Хіба мене стало менше від цього? Звичайно, ні! Пострижіть мені волосся, утніть гострою бритвою губи, ніс, вуха, — навіть вирвіть очі, щоб за ними й слід пропав, — і все ж таки в черепі, що прикріплений до знівеченого порубаного тулуба, тут, у клітці з м’яса й кісток, я залишуся цілий, не знівечений і не покалічений.
Але серце ще б’ється. Дуже добре! Виріжте його або краще вкиньте його в машину з тисячею ножів, щоб перечикрижила його на шматочки, а я — зрозумійте всі — я, дух і таїна, живий вогонь, не помру, а полину в простори. Я не загину. Тільки тіло загине, але ж тіло це не я.
Я вважаю, полковник де Рошас казав правду, що напруженням своєї волі він загіпнотизував дівчину Жозефіпу і примусив її переживати свої вісімнадцять років у зворотному напрямку, аж до темряви й тиші того часу, коли вона ще не народилась, і далі до світла іншого життя в особі прикутого до ліжка дідугана, колишнього артилериста Жан-Клода Бурдона. І я вважаю, що полковник де Рошас і справді загіпнотизував оживлену тінь старого і напруженням своєї волі примусив її переживати у зворотному напрямку всі сімдесят років життя того старого, аж до темряви й тиші, і ще далі назад — до світла тих днів, коли він існував у постаті лихого бабиська Філомени Картерон.
Я вже показав тобі, любий читачу, що раніше я жив у різних формах матерії. Я був граф Гійом де Сен-Мор, потім зашкарублий єгипетський пустельник, що не мав наймення, потім хлопчик Джесі, батько якого очолював валку переселенців під час великого рушення на Захід. А тепер, коли я пишу ці рядки, чи я не Дерел Стендінг, засуджений на страту у Фолсомській тюрмі, колишній професор агрономії сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського університету?
Матерія — це велика ілюзія. Цебто матерія виявляє себе у формі, а форма — це те, що ми бачимо. Де тепер зруйновані скелі Єгипту, на яких я лежав, мов дикий звір, Мріючи про град господній? Де тепер тіло графа Гійома Де Сен-Мора, яке проткнув місячної ночі де Вілардуен?
Де тепер сорок фургонів, що отаборилися кільцем у Нефі, І всі чоловіки, жінки, діти й худоба, що були в середині табору? Усього цього тепер немає, тому що це були тільки форми, прояви мінливої матерії. Вони минулися, і їх більше не існує.
Тепер, я гадаю, мої міркування зрозумілі. Дух — це єдина реальність, що не вмирає. Я — дух, тим-то я не вмираю. Я, Дерел Стендінг, що жив у багатьох тілах, напишу ще декілька рядків своїх спогадів і вирушу далі. Форма моя, тобто тіло, розпадеться на частини, коли мене досить довго подержать підвішеним на мотузі, і невдовзі від неї нічого не лишиться у світі матерії. Але у світі духу залишиться пам’ять. Матерія не має пам’яті, бо її форми короткочасні, і те, що вони містять, зникає разом з ними.
Ще одне слово, і я вернуся до своєї розповіді. У своїх мандрівках крізь темряву до життя інших людей, що колись були мною, мені ніколи не щастило якось їх сплановувати. Наприклад, мені не одну долю довелось перетерпіти, перш ніж я знов повернувся до хлопчика Джесі у Нефі. Якщо на те пішлося, то я переживав долю Джесі кількадесят разів, іноді починаючи від часу, коли вік був маленьким хлопчиком в Арканзасі, з десяток разів я пережив і те, що було з ним після Нефі. Я тільки згаяв би час, якби хотів про все те розказати. Тому, не порушуючи правдивості, я пропущу багато неясного, плутаного й повторюваного і, зібравши окремі за часом події, оповім їх так, як вони склалися опісля в цілісний потік у мене в пам’яті.
РОЗДІЛ XIII
Ще не почало й світати, а весь табір у Нефі був уже на ногах. Худобу погнали до водопою і на пасовисько. Чоловіки скидали з коліс ланцюги і розсували фургони, щоб легше було запрягати, а жінки на сорока вогнищах варили сорок сніданків. Діти тремтіли з передранкового холоду. Тут і там, разом з останньою зміною нічної варти, вони сонно тулилися до багаття, чекаючи на каву.
Треба було чимало часу, щоб приготувати в дорогу таку велику валку, як наша. Хоч як ми квапились, а загаялися довго, і коли нарешті знову вирушили в піщану пустелю, сонце світило вже цілу годину й починалася спека. Ніхто з селища не проводжав нас. Усі воліли не виходити з хат, і наш від’їзд видавався через цо зловісним, так само як і наш приїзд учора ввечері.
Знов потяглися нескінченні години задушливої спеки та ядучої пилюки, сухою полину и піску, земля була наче заклята. Ні житла, ні худоби, ні загорожі. Жодного людського сліду не бачили ми того дня. На ніч ми знову поставили фургони кільцем біля висохлого струмка. Пісок на дні ще був вогкім. Ми повигрібали в ньоому ями, і в них поволі збиралася вода.