В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Якими насправді були ті «праведники», засвідчив Іван Франко: «Єдино надійним лоцманом для обходу найбільш небезпечних підводних каменів, які всіяли цензорські дороги, були «кредитні карбованці». Знайшовся навіть такий цензор, якому українські автори підносили замість обкладинки на рукопису асигнацію в сто карбованців, і рукопис пропускався дозволений». Та, певна річ, не всі були такі податливі, та й не в кожного автора знайшлася б така поважна на той час сума.
Можна було б укласти цілий каталог заборонених творів українських письменників, а також нездійснених творчих задумів. Пантелеймон Куліш, зокрема, не зміг видати III томи «Записок о Южной Руси», а також ІІ-томне зібрання етнографічних матеріалів.
Недопущення перед очі українця газет і журналів його рідною мовою, навіть невинних популярних брошюр, все це була послідовна політика, спрямована на зросійщення, нівеляцію, на закріплення за його мовою означення «для хатнього вжитку».
Відсутність бодай науково-популярної літератури українською мовою негативно вплинула на витворення національної термінології в усіх галузях знань. Хоча передові діячі дореволюційної доби, працюючи над укладанням словників, провіщали рідній мові цивілізоване майбутнє, бачили її в ряду розвинутих і повноцінних. Так, Тадей Рильський у колі однодумців заявляв, що з розвитком українців і мова їх розвинеться до можливості вживання її для висловлення абстракцій.
А тим часом «дорозвиватися» без друкованого слова було майже неможливо. Наприклад, 1866 року в Російській імперії не вийшло жодної книжки українською мовою, 1865 і 1870 років — по 5 назв, 1877 — 2, а 1880 — жодної.
Та все ж, незважаючи на такі вкрай несприятливі умови, українська мова не лишилася тільки «для хатнього вжитку», вона дала людству такі імена, як Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка.
Свідомий високої місії національного відродження, Михайло Коцюбинський писав: «…Кожному народові, і в тому числі українцям, «належить», між іншим, якмога ширше і повніше розвивати свою духовну сутність і, паралельно до свого культурного росту, поступово удосконалювати знаряддя своєї думки — мову, в якій, як у дзеркалі, відображається і історія, і світогляд, і характер даного народу».
Заборона мови, насадження силоміць іншої, панівної, не тільки гальмувало її внутрішній розвиток, а й деформувало менталітет її носіїв чи, точніше б сказати, тих, хто від неї відступався — вимушено чи доброхіть, руйнувало самобутність мислення, сам характер, а відтак і філософсько-етичні засади людського буття.
На це спустошення була націлена вся державна машина. Навіть національні звичаї зазнали гонінь з боку поліції і церкви. Відкрита 1866 року бібліотека в Києві стала вогнищем зросійщення і насадження вірнопідданства. До 1905 року в підросійській Україні існувала єдина українська друкарня, що належала журналові «Киевская старина».
Варто назвати такі варварські дії властей, як переслідування посадовців за вживання української мови і передплату українських видань, уможливлених після маніфесту 17 жовтня 1905 року. Щоб пригальмувати останнє, начальникам поштових відділень було розіслано таємний наказ: не приймати грошових переказів на адреси українських редакцій. Список таких каральних акцій проти мови можна було б продовжити.
І маніфест 17 жовтня 1905 року, і «Тимчасові правила про періодичну пресу» від 24 листопада того ж року не забезпечували повну свободу українського слова. По-перше, Емський указ офіційно не був відмінений, тож місцева адміністрація, посилаючись на нього, часто не давала дозволу на українські періодичні видання. А, по-друге, хоч попередня цензура була й скасована (залишалася для рисунків, портретів, автографів), але великодержавні пильнувальники недремним оком просвічували кожне надруковане видання і могли накласти на нього арешт, розпочати судове переслідування видавців. Щодо автографів, то, приміром, у тижневику «Огни» цензура зняла з листа Б. Грінченка до Г. Гетьманця дуже актуальні міркування, в яких ішлося про приступну народові популярну літературу його ж мовою: «Коли ми не дамо народові цієї літератури своєю мовою, то народ читатиме книжки, як і досі, мовою чужою, і буде й далі тягтися той ненормальний факт, що просвіта несе нам темряву, бо-яко чужомовна — денаціоналізує, а через те й деморалізує народ».