В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Провідники україножерної політики не приховували своїх шовіністичних устремлінь. Так, Є. Феоктистов, який очолював Головне управління в справах друку (1883–1896 р. р.) писав у спогадах: «Серед паперів, які збереглися в мене, є листи київського цензора В. Л. Рафальського, одного з найрозумніших і благородних діячів, листи, що проливають світло на шкідливу діяльність поляків, жидів, українофілів — усієї саранчі, для боротьби з якою були потрібні енергійні зусилля, а уряд задовольнявся лише деякими півзаходами».
Згаданий Рафальський у листі до Головного управління в справах друку так обстоював великодержавницьку місію цензора: «У сфері місцевих інтересів він повинен пам’ятати, що цей край
— колиска нашої держави — повинен бути і залишатися російським, а тому він зобов’язаний усувати всі супротивні і ворожі намагання й тенденції, від кого б вони не виходили, належить усувати кожну спробу пропагувати політичне відокремлення і відчуження».
Ці обмеження часом навіть виходили за межі не тільки державної політики, а й здорового глузду. Так, цензор міг рішуче й остаточно (оскарження не давало наслідків) у фразі «наша Україна» зняти слово «наша» — це в збірнику для читання «Колоски». Мотивація далекоглядна: «Пусть хоть и читают «Украина», но не знают, что ето их страна».
1900 року з 45 рукописів, поданих до цензури, не дозволили 22. Упродовж 1904–1914 років українська громадськість активно ставила питання про зняття заборони з рідного слова. Кабінет Міністрів навіть визнав, що ця заборона «припятствует повишению нинешного низкого уровня крестьян малороссийских губерний», але далі цього не пішло. Тодішній начальник Головного управління в справах друку в розмові з київськими делегатами заявив: «конечно запрещение с переводов св. писання и научно-популярних книг должно бить снято; я даже допускаю возможность разрешения сочинений на малорусском наречии; но вот чего я решительно не могу представить, ето разрешение политических газет по-малороссийски».
В цьому, останньому, пункті царський сановник дотримувався лінії сумнозвісного міністра Валуєва, який на клопотання про дозвіл видати в Харкові газету «Украинский вестник» вчинив резолюцію: «Увеличение числа существующих уже периодических изданий без особих уважительных причин, особенно в малороссийских и западних губерниях империи, я принимаю со своей сторони неудобним».
Цензура дотримувалася ще одного принципу, вбивчого для красного письменства (про науку не вдеться, бо тут була суцільна заборона для українства): все талановите, що мало б вплив на маси і для розвою літератури, якраз і не допускалося на сторінки книг. Натомість, без перепон пропускалося все «ничтожное и глупое», як пише Борис Грінченко, в праці «Порабощаемий народ». «Мета тут очевидна, — зауважує він, — дискредитувати цю літературу; ми винні, якщо вона не дає нічого, крім літературного мотлоху!»
Відомство цензури було якнайтісніше пов’язане з таємною політичною поліцією: сумнозвісним III відділом, а після його скасування з департаментом поліції. Всі важливі українські рукописи,
заборонені цензурою, передавалися нею в ці органи імперської інквізиції, про інші заборони ставилося до відома. Кожен, хто писав по-українськи, був у списку неблагонадійних, а отже, під негласним наглядом царських опричників. Більш того, кожен інтелігент з українців, який на людях й дома послугувався рідною мовою, також викликав підозру і вважався потенційним ворогом монархії.
Навіть те, що було дозволено, не мало державної опіки, а зустрічало всілякі перешкоди на шляху до читача. Так, Звенигородська повітова земська управа відмовилась поширювати серед селян безплатну брошуру Євгена Чикаленка «Розмови про сімейне хазяйство». Бібліотека міста Острогозька на Воронежчині, в якому проживало багато українців, не прийняла до свого фонду подаровані видання творів М. Коцюбинського, М. Грушевського, В. Винниченка під підтекстом «загроза безпеці бібліотеки».
Утиски й заборони українського слова породили таке гальмівне для духовного поступу й руйнівне для всього національного менталітету явище як самоцензура. Про таке свідоме, але вимушене самовбивство своїх ідей Павло Грабовський писав у листі до Бориса Вінниченка, видавця його збірки «Кобза» (Чернігів, 1898), єдиної, до речі, що побачила світ у Російській Україні (всі інші змушений був видавати у Львові): «Вірші я пильненько вистругав, та не знаю, чи догодив вистругуванням цензурі; з того самого погляду помістив і вірші зовсім нікчемні — про кохання та цілунки, може, ці «праведники» скасують увесь збірник». Книжку пропустили, але невдовзі, в січні 1900 року, із антології «Вік» було знято вірш поета, «в котором автор воспевает борцов за народ, страдающих в кайданах без солнца и приюта».