Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Мій батько у сусідній кімнаті раптом програв мелодію пісні, яка й досі мене не покидає, програв одним пальцем, так, що кожен звук висів окремо.
– Раю, іди сюди! – покликав він радісно матір.
Я уявив собі цю сцену: він сидить розтривожений і схвильований, зі знайомими сивими вогниками в очах, з розтуленими вустами; на колінах у нього бандура, а мати виходить із сіней і спиняється на порозі.
– Що там таке?
– Чула, я заграв! – радісно сказав батько, і в повітрі знову забриніли кволі, несміливі, роз'єднані звуки, що все‑таки явно лучились у мелодію.
– Ти як дитина, Вадиме, – строго сказала мати. – Старий ти, щоб учитися грати.
– А може, й не старий, – озвався тим‑таки радісним голосом батько. – Слухай!
І знову забриніли звуки, ніби дитя починало ступати перші кроки. Дибало маленькими ноженятами, і кожен його крок – звук.
– Нє, я таки навчуся грати так, як він, – радісно сказав батько, і раптом його чистий теплий голос заспівав пісню, в якій я запам'ятав тільки рефрен про проліски, яких вимагає хвора дівчина, він же зумів запам'ятати її всю. Цей спів прикрашався легким і радісним схлипом срібних звуків, а я подумав гордо, залазячи під ковдру глибше (мені стало незвідь–чому холодно), що коли в мене є такий талановитий батько, я оті проліски знайду, хоч надворі ніч, хоч я прикутий до ліжка, хоч очі мої короткозорі, і речі для мене, особливо в сутінках, перетворюються в туман, хоч за вікнами не весна, а осінь: пора, коли квіти не розцвітають, а гаснуть; я їх знайду і для себе і для когось, адже «краса переходу – найвища краса», як сказав не відомий мені поет, котрий жив невідомо коли і невідомо які написав книжки – чи ж знав він, що помре молодий?
Розділ п’ятий
МАНДРІВКА У СПОКІЙ
Батько зайшов до мене в суботу ввечері. В понеділок він знову мав лягати до лікарні, а завтра в нього вільний день. Перед цим десь довго ходив і приніс із собою запахи ранньої осені: дух першого жовтого листя, нагрітого негарячим сонцем.
– Ходив на той бік, – сказав він, сідаючи на стільця біля мого ліжка; я щойно повернувся з бібліотеки, повечеряв і розгорнув книжку, щоб почитати. – Там стільки опалого листя – всі кущі пожовтіли. І, знаєш, що я помітив: це листя пахне грибами.
Так, він приніс з собою ще й запах грибів, тонкий і тлінний.
– І є гриби? – спитав я.
– В тому‑то й річ, що нема. Дивно так: пахне грибами, а не знайшов жодного.
– Не вмієш шукати, – сказав я.
– Таки не вмію. Не навчився ні ловити риби, ані шукати грибів. Але пахло грибами надзвичайно.
Обличчя його було сумне, давно я не бачив у нього такого смутного обличчя.
– Не знаю, наскільки доведеться сховатись од світу, отож хочу наблукатися.
Замовк і поринув у якісь власні думки, а я уявив його, як ходить, вергаючи ногами ще свіже опале листя, вологе і запашне. Його з'їдає туга, і в тому світі перших жовтяків напевне відчував себе самотньо. Мій із ним контакт не був уже такий тісний, як у дитинстві; останнім часом, особливо після того, як я поринув в інститутське життя (я таки вступив на фізмат педінституту), ми ніби віддалились один від одного. Я вже не гравсь у ті химерні ігри, коли відчував себе ніби в його плоті, коли дивився на світ не своїми, а його очима; ми жили кожен у власній шкаралущі. Батько, здається, це відчував, чи не тому прийшов оце до мене; мати, нагодувавши мене, подалася десь по сусідах – останнім часом балачки з сусідками захоплювали її все більше.
– Не було там ані душі, – сказав батько, дивлячись собі під ноги, – і якось так гріло сонце. Начебто й воно пропахло духом листя і грибів… І, знаєш, що я там надумав?