Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Андрій Андрійович у той вечір ще довго співав. Думи й старовинні козацькі пісні, які теж мали б зворушити й захопити мене, коли б не був я по вінця повний тією першою піснею. Інші пісні мені треба було б слухати іншого разу, але я не ремствував; той подальший спів став ніби тлом, на якому малювалася та ж таки картина з дівчиною, котра тримає в прозорих пальцях букета пролісків. Бо вона була присутня поруч мене, вона сиділа в цьому ліжку замість мене; не мені, а їй співалися ці пісні, а я був тільки малий темний павучок у найдальшому й найтемнішому кутку кімнати, який завмер непорушно, бо йому страх як цікаво стежити за людьми, що порозсідалися довкола столу, і за тим вусанем, котрий тримає перед собою натягнуту павутину струн і торгає її, торгає! В того павучка є своя павутина, але коли і він торгає її ніжні нитки, вона не звучить. І він розуміє раптом істину: є в світі істоти, які грають і співають, а більше таких, яким це потрібно. Належав до останніх, бо кожен звук падав у мене, як краплі розтопленого золота, і те золото застигало в мені, виливаючись у загадкову містичну фігуру, яку треба буде ще колись розгадати. Бо не тільки той чарівником стає, котрий те золото розтоплює, не меншим чарівником стає і той, хто читає у власному серці його чудні арабески: той, котрий розтоплює, – майстер, а той, котрий читає, – мудрець.

– Ну, що, козаче, – раптово наклав руку на струни Андрій Андрійович, – посмутив я вас.

– Ану тебе! – сказала Олена Артамонівна. – Повірите, скільки не слухаю цих пісень, все мені в душі перевертається.