Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Перед самим селом, – розповідав тихо батько, – було величезне поле, і саме того поля дід найбільше боявся. Боявся, що саме там, не добігши до батьківської хати, впаде і помре. А ще він боявся, що якогось разу хата його виявиться порожня: дуже вже ветха була його мати, а твоя прабаба. І, знаєш, що найцікавіше: на тому полі, як він казав, найбільше йому боліло. Він біг, а коли досягав рідного села, коли входив у хату, коли бачив матір, що виходила йому назустріч, йому раптом відпускало. Не знаю, як пояснити це з медичної точки зору, але йому й справді відпускало…

Історія була дивовижна. Батько замовк, і ми сиділи, дивлячись на малий дворик, котрий утоптували й мої найближчі родичі: на ньому сидів на стільчику малий чоловік і безперервно хльостав патичком по куряві. Але ми, здається, обоє бачили зовсім не цей двір, а широке, безмежне поле, яке перетинала біла грунтова дорога. По тій дорозі біг, тримаючись лівою рукою за живота, чоловік; біг, а його ноги збивали сивасту куряву; біг, і його очі вилазили з очниць, але він боявся зупинитися – знав, що те поле його пожере. З грудей його виривався погук, бо добре знав: ніхто його в цій глушині не почує; вряди–годи задирав спітніле, закіптюжене обличчя до неба, але воно було сліпе й глухе, і він кричав, кричав просто в ті навислі хмари, в той прозорий, ясно–синій розлив, до тих жайворонків, котрі розбивали своїми дзвінками йому голову. Він біг, гублячи рештки сили, і не дозволяв собі ані зупинитися, ані впасти, бо там, куди скеровував свою ходу, чекало на нього звільнення. Там знайде собі відраду, там перестане його терзати лютий ворог, котрий заліз у нутро і рвав пазурями; добре знав, що тягти йому залишилось уже недовго (бо чоловіки в нашому роді вмирають молоді), що жодні ліки не поставлять його на ноги, що звір, який заліз йому в нутро, не заспокоїться, доки його не роздере. «Але хай не станеться те на цьому полі! – шепотів він спраглими вустами. – Боже, прошу тебе й молю, хай станеться те не на цьому полі!» А може, він не шепотів, а кричав у небо ці слова, і небо щоразу було до нього милостиве: до матері він завжди добігав. І мати завжди пізнавала, що він прийшов, бо виходила з темного отвору дверей стара, запнута хусткою, зігнута в попереку, навічно прив'язана до цієї хати; мати, котра й на старість не хотіла покидати свого житла, бо поки її сила, він прибігатиме сюди, відчуватиме, що тут легшає, що звір не має над ним сили в цьому обійсті, бо воно обведене чарівним колом, накресленим чарівною крейдою. І як тільки переступав він перелаз до рідного обійстя, звір у його нутрі кволішав, вся сила його зникала, ледь–ледь, сонно дряпав йому кишки, а потім затихав, засинав цілковито. І тут, у дворі, зарослім морігом, мій дід дозволяв собі впасти, щоб віддихатися. Мати сідала біля нього і тихо щось йому промовляла, якісь чудні слова, яким, може, тисяча чи й дві тисячі років, і ті слова проникали в нього і присипляли ще більше звіра, котрий вигризав йому нутро. Потім вона заводила його в хату, де пахло зіллям та сіном, і він спав майже добу. Ні, сили йому не додавалося, сили в нього було тільки так трошки, що ледве міг попорати біля хати: підлатати тин, прибити дошку, поставити підпірку під зігнилий одвірок. Звір мовчав, причаївся, зляканий, а може, й справді заснув, бо йому хотілося одурити мого діда, хотілося, щоб він це обійстя покинув і повернувся туди, до хати в яру, де на нього чекала жінка з дитиною; та жінка перебивалася тим, що ходила прибирати по єврейських хатах, білила хати, копала комусь городи, адже він, дід мій, тікаючи з дому, не залишав удома ані копієчки. Його мати, а моя прабаба умовляла його залишитися, але довго залишатись у селі він також не міг – обов'язок гнав його назад, а звір був хитрий, а звір був підступний, а звір не чіпав його, аж доки не повертався додому, аж доки не заходив на втоптаний дворик біля хати в яру; часом він мовчав цілий тиждень після того, як дід повертався, а вже по тому прокидався й брався за своє.