Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Я поставив на нього очі.
– Коли в тебе немає нагальної роботи, давай завтра поблукаємо разом.
– На тому боці? – спитав я.
– Ні, – зирнув на мене батько. – Хотів би походити по вулицях.
Це було щось нове. Батько частенько у вільний час десь блукав, кудись зникав, але ніколи не брав у ці проходки матір чи мене. Давно вже минув той час, коли ми ходили разом у кіно чи театр – мати сама від цього відмовилася; останнім часом вона зробилася ще більш ощадна. Завела книжку і кожну вільну копійку відносила туди; виправдовувала вона нову свою пристрасть тим, що, мовляв, я і батько люди хворі, і треба конче зібрати якусь копійку на «чорний день». Я не дуже тямив, що вона розуміє під «чорним днем» – була це якась примара, яка бовваніла незвідь–чому перед нею і її жахала. Батькова непостійність (перша її примара) після того, як той почав важко хворіти, перестала її страшити; тут вона, здається, заспокоїлася цілком і навіть не реагувала болісно, коли батько десь, як вона висловлювалася, «лазив». Я теж уже вийшов із тих літ, щоб ходити за батьком тінню, – ми дали йому сяку–таку волю. Не знаю, чи був він з того радий, але тільки тепер я збагнув: од того став він ще самотніший. На завтрашній день у мене були свої плани, але щось у батьковому голосі не дозволило мені йому відмовити.
– Давай поблукаємо, – тепло сказав я.
Усміхнувся, і я побачив у його очах сиві вогники – як давно вони не спалахували, оті вогники!
– Матір запрошувати не будемо? – спитав я.
– Ні, – тонко всміхнувся батько. – Вона відразу поверне нашу мандрівку на щось практичне: по магазинах, наприклад. А я хочу не міряти часу і не ставити перед собою ніяких завдань.
– Чудово, – сказав я…
Отак ми й рушили в ту прогулянку, яку я пізніше назвав подумки мандрівкою у спокій. Мати затіяла зранку прання; батько наносив їй води, поки я прокинувся; вона трохи побурчала, бо годиться ще винести їй білизну на річку для полоскання, але відпустила нас; її втішило, що йдемо гуляти ми разом.
– Коли повернетеся? – спитала.
– Не знаю, – відповів батько з тією ж таки печальною усмішкою, яка так часто останнім часом грала на його вустах. – Може, майнемо в кіно. До вечері принаймні…
– Де це можна лазити до вечора? – спитала мати.
– Це мій останній вільний день, – сказав тихо батько.
Мати зітхнула й махнула рукою; очевидно, вона знала про його хворобу, як і про те, що його чекало з понеділка, більше за мене.
День випав неспокійний, з одного боку неба збиралися хмари, верхівки їхні світилися, а животи провисали молочно–сині: решта неба була засипана клубастими тілами, між яких по–особливому яскраво просвічувалося небо. Сонце гріло з якоюсь одчайдушністю, але на землі вже повзали холодні прозорі, безтілесні струмені, котрі несли з собою передчуття близьких холодів, а для всього зеленого тиху загрозу.
Ми пішли під Просиновську гору, й батько тихим голосом оповів, що хлопчаком він із цієї гори з'їжджав на ковзанах. Трудність була в тому, сказав він, що внизу, під горою, ходив трамвай і їм доводилося перестрибувати через рейки. Цю історію від нього я вже чув; самого трамвая, що спускався з Чуднівської до річки, не пам'ятав, але пам'ятав розібраний брук, який так і не замостили після того, як вийняли рейки. Пам’ятав також і відкритий тунель на Чуднівській – той тунель перетворили на неофіційний туалет, і звідтіля різко смерділо.
На вершині Просиновської ми зупинилися й подивилися на розлогі, чудові краєвиди з річкою.
– Тут ще осені нема, – сказав батько. – А подивися на кущі!
Кущі по той бік ріки й справді палали. Сонце саме яскраво їх освітило, ніби навмисне: зелене, жовте, червоне й оранжеве змішалося в бунтівливій мішанці.
Я знав, що сьогоднішній день має пережитися повільно. Сьогодні ми нікуди не поспішатимемо й отак зупинятимемося не раз. Зупинятимемося, бо осінь вряди–годи стукатиме нам у груди і торкатиме сердець холодним пальцем. Ми пішли Пушкінською, і батько розповів мені про якогось великого начальника, котрий колись жив на цій вулиці. Він, батько мій, був іще хлопчаком і йшов на роботу, а тоді він працював у друкарні. І от щоранку підкрадався до начальницьких дверей і смикав за ручку дзвінка. Тоді тікав, скільки сили, і так повторювалося не раз…
На вустах у батька під час розповіді стояла смутна усмішка, розповідав неквапом, трохи тягнучи слова, – ніби переживав ту маленьку подію заново. Я цю історію також знав, але усі сімейні перекази, як правило, оповідаються не раз, саме тому вони так вкорінюються в нашу пам’ять.
Закінчення тієї історійки було звичайне. Начальник поскаржився в міліцію, і мого батька за недозволеним заняттям хапонули. Його повели до дільниці (осьде вона була, показав він на двоповерховий будинок, убудований у виріз гори, я його називав, як і всі хлопці нашої вулиці, Смердючим двором), і тут начальник міліцейський заявив хлопцеві, що його відішлють за такі штучки в колонію.